Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

Як на мене, маскування тим краще, чим воно непримітніше. Увесь наступний вечір ми з Локвудом перетворювались на продавців артефактів і крутились біля високого дзеркала, притуленого до мого старого стола, а Джордж із ГЬллі походжали довкола, раз по раз кепкуючи з нашого маскараду й заварюючи нам чай. Продавці артефактів, як відомо, живуть украй неохайно, тож ми з Локвудом пробували все, що завгодно: синці, бородавки, діряве й подерте лахміття, — та все це було не те, що треба. Врешті ми зупинились на тому, з чого, власне, й починали: заляпані чорні джинси, бруд-нющі кофтини й шкіряні куртки в підозрілих плямах, які Джордж задешево купив на якомусь благодійному ярмарку. Потім ГЬллі дістала свою косметичку, щоб попрацювати над нашими обличчями.

— Тобі, Локвуде, слід трохи зачорнити зуби, — сказала вона. — Надто вже вони в тебе сяють. А ще я намалюю тобі тінями зморшки під очима й помажу щоки зубною пастою, щоб ти був блідий. Ось побачиш, як я за годину зроблю тебе кволим, змореним і непоказним.

— А мене? — запитала я, приміряючи схожу на кінську гриву перуку.

— З тобою клопоту буде менше. П’яти хвилин цілком вистачить.

Останнім штрихом нашого маскування стали перуки. Моя скидалась на жмуток брудної соломи чи на швабру, заляпану гірчицею, а Локвудова була чорна, з пасмами волосся, що позлипались у колючки.

— Не знаю... — промовив він, оглядаючи себе в дзеркалі. — Ніби в мене на голові скажений їжак сидить.

— Пригадай Костомаху-Фло, — порадила я. — У неї таке волосся навіть у найкращі дні. Перука просто чудова.

Далі Джордж приніс із підвалу дві старі полотняні торбини, облив їх чаєм, посипав землею, а коли вони висохли, ми поклали до кожної з них по накидці, знайденій у кімнаті Джесіки. Отепер ми, здається, й справді були готові.

— І останнє, — нагадала ГЬллі. — Зброя. Ви ж не підете туди беззахисними?

Локвуд стенув плечима:

— Рапіри брати не можна. Зрозуміло, з якої причини.

— Еге ж, зрозуміло. То, може, сховаєте в штанях хоч по каністрі з магнієм? На той випадок, коли справи будуть зовсім кепські?

— Біля входу нас можуть обшукати.

— ГЬллі каже правду, — втрутився Джордж. — Зброя вам потрібна. Всі інші продавці будуть озброєні до зубів. Річкові копачі прийдуть із уламками рур та гаками, а кладовищенські — з ломиками, цвяходерами та іншим мотлохом.

Я подивилась на нього:

—Бачу, ти добре знаєшся на справах продавців артефактів.

—Еге ж. балакаю часом із Фло,—відповів Джордж, поправ-ляючи окуляри. — Сподіваюсь, це не заборонено законом?

— Ні. ні... Все гаразд.

Врешті ми з Локвудом почепили собі на пояси по кинджал}7. Зброя, звичайно, така собі, та в разі чого може стати в пригоді. До того ж кинджали якнайкраще пасували до нашого похмурого вигляду—та й до злодійського збіговиська, іуди ми збирались потрапити.

Уся ця підготовка тривала аж до вечора. Невдовзі по сьомій годині з будинку на Портленд-Роу вийшли два брудні, але нівроку гордовиті продавці артефактів, і вирушили на побачення з Костомахою-Фло.

Район Воксголл прилягає до річки з півдня, саме там, де Темза повертає на Вестмінстер і далі до центру міста. Колись тут росли чудові садки, де вечорами зазвичай гуляли леді й джентльмени. їхні привиди, до речі, й дотепер траплялися серед автомобільних заводів, побудованих тут пізніше; долі цих заводів, щоправда, також не позаздриш, тож Воксголл поволі перетворювався на величезне пустище, яке надвечір майже порожніло. Коли ми з Локвудом прямували мостом від Вестмінстера, над річкою клубочився туман, і крізь нього вогні недалекого вокзалу ледве-ледве мерехтіли, наче якісь примари.

Фло чекала на нас під однією з арок віадука. Вона сиділа на бетонному парапеті, поставивши між ногами полотняну торбину й скулившись, наче кам’яна химера, тільки що від цієї химери добряче смерділо болотом. Коли ми з’явились, вона спочатку підняла руку аж до пояса, та потім упізнала нас, заспокоїлась і привітально плюнула собі під ноги.

— Он як! — вишкірив свої почорнені зуби Локвуд. — Ми, напевно, замаскувались як слід, бо навіть ти впізнала нас не одразу.

— Мене спантеличило ваше волосся, — зізналась Фло. — Зате вас виказала хода. Тебе ще й профіль, а її — стегна, але насамперед — хода.

— От і чудово. Виходить, Вінкменів ми теж піддуримо.

— Можливо. Тільки здалеку. Дурну ти штуку задумав, Локі, й це ще поблажливо сказано. Я не відповідаю за те, що може з вами статись. Льодяники там чи не льодяники, а від мене тут нічого не залежить.

—Усе гаразд. Ми сподіваємось тільки на себе. Авжеж. Люсі?

— Авжеж. Тільки на себе.

— Чуєш, який у Люсі південний акцент? Ми тренувалися всю дорогу!

— Та невже? — пирхнула Фло. — А я думала, що вона просто захрипла... Гаразд, тепер слухайте. Хлопці біля дверей захочуть поглянути на ваші артефакти. Поводьтеся з ними спокійно. Коли вони пропустять вас, ідіть далі — і прийдете просто на аукціон. Якщо все буде так, як минулого разу, Вінк-мени прилаштуються в самісінькому кінці, виглядатимуть найкращі Джерела й купуватимуть їх. Покупки свої вони зберігають в особливому місці, під охороною. От тільки не знаю, як ви тікатимете зі своїм артефактом, якщо вам пощастить його поцупити. — Вона скинула бриль і люто почухала собі голову. — Особливо з такого місця, куди ми зараз прямуємо.

— А що то за місце? — нетерпляче запитала я.

— Недалечко звідси. Станція «Воксголл».

Я озирнулась на арку:

— Вокзал? Щось надто вже відкрите місце...

— Не вокзал, дурепо. Станція метро «Воксголл»! Прямісінько під землею!

У моїй голові щось тривожно дзенькнуло. Сама не знаю. чомдт.

Зате Локвуд знав.

— Хіба цю станцію не зачинили багато років тому? — запитав він. —Там. здається, трапилась якась катастрофа... щось моторошне... і потім з'явилася сила-силенна привидів. Я думав, що ДЕПРІК давно вже замурував цю станцію.

У торбині Фло щось заворушилось. Вона копнула її ногою, й торбина застигла.

— Еге