Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

— Ви тепер тут головний? — дорогою запитала Кейті.

— Я? Ні.

— А хто ж тоді?

Слушне було питання.

— Мабуть, Ільза. Залежить від того, яка у вас справа.

Нейтан кинув на неї погляд і встиг помітити вираз, який пробіг обличчям жінки.

— Нам із Саймоном незабаром треба буде вже їхати. Не через те, що тут сталося, — швидко додала Кейті. — Я, до речі, говорила про від’їзд із Кемероном, але... — вона затнулася.

— Ясно, — мовив Нейтан. — І коли ви надумали їхати?

— Точно не знаю. Скоро. Мабуть, наступного тижня. Слід поговорити з Саймоном.

— Просто обов’язково попрощайтеся, перш ніж поїхати. Якщо зникає працівник, ми зобов’язані про це доповісти — раптом він... — Нейтан не закінчив речення: «...лежить мертвий хтозна-де». — Для вашої ж безпеки.

— Це не тому, що ми не вдячні за роботу, — швидко сказала Кейті.

— Та все гаразд. Ніхто не залишається назавжди. Ви повернетеся в Англію?

— Я б хотіла, але... — Кейті похитала головою. — Саймон ще не готовий. Йому подобається тут.

— Ясно, — повторив Нейтан. У нього було чітке відчуття, що він щось проґавив. — А ви двоє давно разом?

— Три роки, — озвалася вона абсолютно безвиразним голосом. — Ми заручені.

Може, це й правда, але Баб хоч раз не помилився, подумав Нейтан з подивом: вона не щаслива.

— Якщо вам захочеться з кимсь поговорити, — зрештою промовив він, — з кимсь не з маєтку, я хотів сказати, ви завжди можете звернутися до Стіва в клініку.

— Чому ви так вирішили? — спитала Кейті з несподівано жорстким виразом обличчя.

— Та просто. Іноді у працівників виникають питання, які їм не хочеться дбговорювати з господарями. Ось і все.

— А, — кивнула вона. — Вибачте. Зазвичай я так не розклеююся, чесно. Просто мені трохи важко через усе, що трапилося.

— Та все гаразд. Нічого дивного.

— У мене в голові повна каша, — мовила Кейті. — Знаю, Кемерон — ваш брат, а я знала його всього кілька місяців, але я не можу викинути з голови те, що сталося.

Через двір виднілися вікна будинку, які від яскравого денного світла здавалися темними. Навколо нікого не було, і Нейтан почувався так, наче вони тут самі-одні. Машина Гарі досі не з’явилася на під’їзній доріжці.

Нейтан повагався, трохи почуваючись зрадником.

— Саймон сказав, що чув, як одного вечора Кемерон і Гарі сварилися.

— А! Так, — озвалася Кейті. — Він про це згадував. Але навряд чи це була серйозна сварка. Я її всю проспала.

— Гадаєте, Саймон міг усе неправильно витлумачити?

— Не знаю. Саймонові дуже подобався Кемерон. Він вважав його чудовим босом, йому подобалося тут працювати. Цілком можливо, що він перебільшує те, що почув. З іншого боку...

Вона пригальмувала, а відтак і зовсім зупинилася.

— Що таке? — спитав Нейтан.

— Слухайте, я лише працюю тут, — нарешті мовила Кейті. Вона поглянула через двір. — На роботу я наймалася не для того, щоб заводити друзів чи втручатися в чужі справи, а тим паче не хотіла я бути причетна до цього всього. Я просто намагаюся трохи підзаробити, — вона обернулася, щоб подивитися на Нейтана. — І я не знаю, що тут відбувається, але з тим, що сталося з Кемероном, явно не все чисто.

Нейтан чекав, тиша стала гнітючою.

— Коли отого останнього ранку я бачилася з Кемом, він сказав, що повернеться на другий день, — мовила Кейті. — І я не можу цього пояснити, отож не питайте, чому я маю певність, що він збирався-таки повернутися. Я не знаю, що сталося далі, але того ранку Кемерон планував приїхати назад додому. Шкода, що тоді ніхто, крім мене, його не бачив. Наприклад, Саймон, ба навіть дівчата. Вони б вам підтвердили.

— Ну, була ще Ільза, — повагавшись, промовив Нейтан. — Вона його бачила.

— Ага. Ну, мабуть.

Кейті знову рушила до будинку.

— Із її слів, їй він сказав приблизно те саме, що й вам. Що він повернеться наступного дня.

— Ну, — легенько знизала плечима Кейті. — Я була задалеко, не могла нічого розчути, тож доведеться повірити Ільзі на слові.

— І вам.

Почувши його тон, Кейті звела погляд, а тоді жорстко всміхнулася.

— Щира правда. Хоча...

Вона зненацька замовкла, зиркаючи на будинок. Нейтан, простеживши за її поглядом, побачив тінь в одному з вікон, які перед тим були порожні. Саймон. Він спостерігав за ними, але у відблисках скла неможливо було роздивитися вираз його очей.

Кейті прискорила ходу, і Нейтанові довелося підбігти кілька кроків, щоб наздогнати її.

— Хоча що? — перепитав він. — Що ви збиралися сказати?

— Та нічого. Це не має значення.

— Має.

— Чесно, я не хочу спричинити проблеми. Стараюся займатися тільки своїми справами.

— Та ну, Кейті, — Нейтан зупинився. — Будь ласка. Він же мертвий.

— Я знаю, — сказала вона, але пригальмувала. — Гаразд. Якщо це єдині слова, якими того ранку обмінялися Кемерон та Ільза, вони явно робили це неквапом... — Кеті якусь мить зважувала, чи продовжувати. — Плюс, коли він від’їжджав, Ільза не помахала йому на прощання.

— І що? Це ще нічого не означає.

— Може, й не означає, — у темних від розмазаної туші очах Кейті майнув вираз, якого Нейтан не зміг розшифрувати. — Та коли їдете ви, вам вона махає.

Вони подивилися одне на одного, і Кейті знизала плечима.

— Я ж вам казала, тут нічого особливого, — вона запхнула серветку в кишеню джинсів. — До речі, дякую за турботу. Я вже почуваюся краще.

Вона пішла, і Нейтан провів її поглядом. Коли він знову подивився на будинок, Саймона вже не було, а всі вікна стояли темні.

Розділ 23

Цікаво, подумалося Нейтанові, як речі зблизька можуть здаватися зовсім інакшими. Він стояв сам-один у вітальні, носом мало не торкаючись Кемеронової картини. Малюнок могили скотаря висів на стіні на рівні очей. За вікнами западав вечір, й у штучному світлі люстри важко було роздивитися деталі. І все одно було щось гіпнотичне в лініях, які лишив пензлик, і в тому, як поєднувалися два кольори, створюючи щось нове. Нейтан уже збирався відійти, коли