Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

спину і спробував плисти, шкодуючи, що не скинув піджак, мені здавалося, що він тягне мене на дно. Але принаймні мені вдавалося тримати обличчя над водою і дихати. Око автоматично уловлює рух, але я сподівався, що якщо лежатиму спокійно і нерухомо, вони мене не помітять.

Я вдивлявся в небо, тепер блискавки були такі часті, що скидалися на нестабільну флуоресцентну лампу за хмарами. Голоси з-за мосту стрімко наближалися. Я не рухав головою, просто лежав, напружений та нерухомий, ніби статуя чи якась колода. Тоді у полі зору з’явився міст і три постаті. Джек та чоловік у куртці лісоруба глибоко поринули у дискусію, а інші двоє прихилилися до поручнів та вдивлялися в річку. Було щось знайоме у їхніх обличчях, в усій цій ситуації, ніби дзеркальне відображення спогаду. На долю секунди я зустрівся поглядом з одним із них. Я ніби подивився у люстерко. Коли пропливав під мостом, я почув кроки, що бігли дошками, а коли виплив з іншого боку, то краєм ока помітив те ж саме обличчя. Я чекав, але крику не було. А потім він зник із поля зору, а я знову дивився в чорне небо з його пульсуючим світлом. Можливо, йому здалося, що він щось побачив, але він дійшов до висновку, що то просто колода.

Голоси з мосту розчинилися вдалині. Річка повертала. Я перевернувся на живіт і зробив п’ять чи шість потужних гребків, аби дістатися до берега. Але я не міг знайти, за що вхопитися, була лише трава, що вислизала з моїх рук, і зненацька я знову опинився посеред річки, мене стрімко несло вниз течією. Я спробував стягнути з себе піджак, але натомість моя права рука заплуталась у рукаві та опинилась у пастці в мене за спиною. Я ковтнув води й опустив ноги, мій черевик зачепився за корінь чи щось інше, й мене потягнуло на дно. Мене осяяла шалена, майже комічна думка. Що я втоплюся. Я зникну і мене ніколи більше не знайдуть. Але тоді я згадав стару приказку: народжений бути повішеним, не потоне. Я висмикнув ногу з черевика, зміг витягнути руку з рукава та виплив на поверхню. Я доплив до берега, відштовхнувся і схопився рукою за тоненький стовбур деревця, що хилилось до води. Якусь мить я так там і висів, просто відчуваючи, наскільки я виснажений. А тоді я відштовхнув свою втому та використав свої останні сили, аби вилізти на землю. Я лежав на спині, хапаючи ротом повітря. І прислухався.

Нічого. Жодних голосів. Але і жодного руху машин на головній дорозі теж. Грім здавався більш віддаленим, а дощ більше не періщив. Наді мною лишень шепотіли та шелестіли дерева. Я звівся на ноги.

З маленького підвищення на березі я побачив телефонну будку, вона й досі була там. А ще там була головна дорога. Освітлена й безлюдна. Моє серце опустилось. Але тоді, в кінці довгої, прямої дороги я побачив пару фар, що рухалися до мене. Я поплентався до дороги на ногах, які, за моїми відчуттями, незабаром не зможуть нести мене далі. Світло наближалося, відблискуючи від вологого асфальту. Я змусив себе бігти. І упав, щойно наблизившись до дороги. Я став на коліна та почав розмахувати руками, заплющивши очі від сліпучого світла. Машина заревіла, гальмуючи та змінюючи передачу, а тоді голосний звук клаксона луною рознісся ландшафтом.

Я вже чув цей клаксон раніше.

Я розплющив очі. То була пожежна машина.

Вона зупинилася на дорозі на п’ятдесят метрів поперед мене.

Я знову звівся на ноги.

Дверцята з обох дверей розчинилися і з них вистрибнули вони. Я одразу їх упізнав. Френк у свої червоній пожежній формі. Шериф Макклелланд у своїй формі. Та Дженні.

— Привіт! — вигукнув я. — Господи, ви не уявляєте, який я радий вас тут бачити! Там...

Я раптом зупинився, коли побачив, що їх там більше.

Місис Циммер із бібліотеки. Директор та місис Монро з «Рорріму». І Лукас, доглядач.

Я відчув клубок у шлунку.

— Звідки ви взялися? — гукнув я.

Жодної відповіді. Їхні байдужі вирази обличчя та роботизовані рухи... Останнім із пожежної машини вийшов Фейта Райс; він змахнув своїм ціпком та рушив до мене своїми негнучкими кроками, ніби старий, сліпий пес, який віднайшов у собі трохи сили.

Я обернувся, і там, на пагорбі за телефонною будкою стояли інші, нерухомі та зловісні, ніби індіанські сміливці у старих вестернах. Моє горло стиснулось, я хотів лягти й заплакати. Тож, певно, то залишки мого інстинкту виживання змусили мене радше плентатись, ніж бігти до телефонної будки, залізти в неї та захряснути за собою важкі двері. Я заплющив очі, але продовжив стискати ручку. Кроки та гомін голосів наближалися. Хтось смикнув двері, але мені вдалося втримати їх зачиненими. Вони гарчали і ревіли, ніби голодна зграя вовків. Хтось знову смикнув двері, цього разу сильніше. Я розплющив очі. Їхні обличчя притискалися до скляних стін телефонної будки з усіх боків, ніби то була галерея знайомих мені людей. Не вистачало лише Карен та Іму.

— Мамо, — прошепотів я. — Де ти? Тату...

Телефон почав дзвонити.

 

Куплено для особистої бібліотеки. Власник: 0J7QkSDCq9Ca0L3QuNCz0L7RgdGF0L7QstC+0LogQm9vayDRhdC+0LzigJnRj9C60LDCuw==

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Куплено для особистої бібліотеки. Власник: 0J7QkSDCq9Ca0L3QuNCz0L7RgdGF0L7QstC+0LogQm9vayDRhdC+0LzigJnRj9C60LDCuw==

 

 

 

29

 

 

 

Світло.

Небагато, але воно було там, за моїми повіками.

— Він приходить до тями. — Голос долинав здалеку.

Я розплющив очі.

Обличчя літньої пані, обрамлене блакитним, дивилося на мене. Вона усміхалася.

— Як почуваєшся?

Я спробував щось сказати, але мій язик, здавалося, скрутився.

— Трохи розгублений? — запитала вона. На ній був блакитний