Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

каже, начеб десь колись про таке читала. Пошукала в архіві й знайшла кілька страхових полісів, за якими творча спадщина Мунка (дар за заповітом Еде. Мунка) мала зберігатися після його смерті в Дікемарку. «З 5 жовтня 1944 року до закінчення надзвичайної ситуації» — було там написано. А в іншому місці зазначено: «До 5.10–45». Надсилаю копії полісів. Якихось історій чи пояснень я ніде не знайшов. Бібліотекарка, яка добре знає все, що було написано про Мунка, теж нічого подібного не пригадує. У кожному разі, страхування стосується усієї мистецької спадщини Мунка, яку восени 1944 року перевезли з його дому Екелі до Дікемарка. Згодом ці картини стали ядром експозиції Музею Мунка».

«Творча спадщина… мала зберігатися», — подумала Кайса й написала своєму контакту в музеї:

«Чи існують записи, що картини справді було перевезено в Дікемарк й зберігалися вони там останні пів року війни?»

Відповідь надійшла відразу:

«Так, десь я бачив, що страхування стосується колекції Мунка, яка зберігається в клініці Дікемарк».

Кайса відхилилася на спинку стільця, не зводячи погляду з монітора. Картини Мунка були в Дікемарку в часі перебування там Креза. То він знайшов — і вкрав — невідому картину Мунка й заповів її Юлії? Неймовірно… То що ж сталося з картиною? Це якось пов’язано зі зникненням Юлії? І вбивством Аллана?

64

Кайса захоплено читала життєпис Креза. Це було однаково, що читати давній, добрий, цікавезний роман. Але тут не вимисел — Кайса не мала сумніву, — тут описане його реальне життя. Вона відчувала до Креза величезну симпатію і водночас страх, що з ним трапилося щось непоправне.

Хлопчина на прізвисько Малий Лейф, якого я бачив у підвалі, мав збоку на голові маленьку пов’язку, мовби компрес. Я запитав, що з ним сталося.

— Лікар каже, що я впав і вдарився головою, але я нічого не пам’ятаю, — відповів він.

Увесь день я зачудовано спостерігав за Лейфом. Цей хлопець, відколи прибув до Дікемарка, ні на мить не виходив з глибокої депресії. Тепер його обличчя мовби розгладилося, борозенки смутку й чорних думок зникли. Незбагненно. Він навіть усміхався. Я ніколи не бачив його усміхненим.

«Ну, ось знову, — подумала Кайса, — пов’язка».

Персонал здебільшого дозволяв мені займатися, чим заманеться. Ніхто не реагував, коли я, захопившись виготовленням парфумів, допізна засиджувався у своїй робітні, у підвалі. Одного разу, десь о другій ночі, я врешті відірвався від роботи й почув якісь звуки з кімнати, яку часто використовували доктор Вінтер і доктор Бюлль.

Я прокрався попід стіною ближче, до прочинених дверей, але не чув, про що вони розмовляли — самі лиш звуки: дзеленчання металу, а згодом гул, ніби від мотопили або дриля. Я сховався за шафою, щоб вони мене не побачили, коли виходитимуть. Довго стояв, але нічого не відбувалося. Ніхто не розмовляв, лише кроки й отой звук… звук пиляння. Я людина терпляча. Стояв у темряві, доки двері знову відчинилися. Була вже пізня ніч. Обережно нахилившись, я побачив Ейвіна Бюлля, який зайшов у туалет поряд. Він був блідий на обличчі. Потім двері до кімнати за ним знову зачинилися, однак не надто швидко, і я встиг побачити, чим вони там займаються. На столі лежав чоловік, один з небуйних пацієнтів мого відділення. На коротку мить я помітив, як Маріанне Вінтер щось виймає з дірки в його черепі. Голова була затиснена в якомусь штативі.

«Психохірургія або глибока стимуляція мозку» — подумала Кайса. Подібне вона бачила на фото в інтернаті, коли ґуґлила тему. З прочитаного знала, що DBS застосовували в США в середині двохтисячних років, після того, як випадково було виявлено метод впливу на психіку в одного пацієнта, який мав недугу Паркінсона. Маріанне Вінтер була визнаним світилом у цій галузі, вона виїхала до США, стала піонером в дослідженнях глибокої стимуляції мозку, але розповідь Креза свідчила, що вона проводила свої експерименти ще в дев’яностих на пацієнтах психіатричної клініки в Дікемарку. Може, і в Кістевіці продовжувала експериментувати? На батькові Нільса Лієр-Гольма? Може, й на Тютті Сьоренсен? Невже за наукове відкриття вони заплатили своїм життям?

Кайса просто поглинала сторінки. А під кінець і сама перейнялася страхами Креза.

Я почав стежити за Маріанне Вінтер й Ейвінном Бюллем, коли вони спускалися в підвал. Оті звуки, пиляння і дрилювання, що вони там робили? Від самої лиш думки про те мені ставало млосно. Бо навіщо лікарям пилка й дриль? Відповідь очевидна.

Ось вам перевага, коли всі думають, що ти несповна розуму: я чув розмови, бачив, що відбувається, підглядав і підслуховував, і ніхто не звертав на мене уваги. Та, один з пацієнтів, думали собі лікарі й доглядальники.

До зовнішньої стіни кімнатки, де зачинялися доктор Вінтер і доктор Бюлль, була прибудована повітка. Якось, при нагоді, я зазирнув туди й помітив під стелею вентиляційний отвір. Одного разу пізно вночі, почувши їхні кроки на сходах, я заховався за колоною в кінці коридору й побачив, як вони занесли в кімнатку ноші. Я притьмом кинувся в повітку, видерся на стіл і спробував якнайближче дотягнутися до вентиляції.

— Готовий? — почувся голос Маріанне.

— Готовий, — відповів доктор Бюлль.

— Гаразд! Починаємо!

З кімнатки долинули ті самі звуки, пиляння, стукіт, якесь дзижчання. Вони майже не розмовляли, лише чулися окремі слова: «отак» або «добре». Пацієнт не подавав ознак життя. Під наркозом? Чи мертвий?

Мене знудило. Так знудило, що я боявся виблювати. Тоді б мене відразу викрили. Я поспіхом зліз зі столу й утік до своєї робітні, усю дорогу затискаючи рот долонею. У кімнатці я відчинив, наскільки пускали грати, вікно й довго дихав свіжим повітрям, не здатний навіть поворухнутися. Ліпше було б мені не стежити, ліпше нічого не знати. Тіло стерпло, нудота підкочувалася до горла, а тривога в душі, яка трохи відступила, відколи рік тому в моєму житті з’явилася Юлія, знов накотилася, росла й розбухала чорною хмарою. Страх смерті був такий великий, що я не мав сили стати на ноги. Йдучи коридором, почув звуки за зачиненими дверима. Отже, вони досі були там. Раптом почулося клацання клямки, двері відчинилися, і я шаснув за кут, смертельно боячись викриття. Та все ж обережно визирнув, спонукуваний хворобливою цікавістю. З дверей вийшов блідий, мов полотно, доктор Бюлль і зник у туалеті. На коротку мить, доки двері до лабораторії не зачинилися, я просто перед собою побачив Маріанне Вінтер. Пацієнт лежав на металевому столі. Верхівки черепа не було. У руках вона тримала мозок.