Читати книгу - "Книга кладовища"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Останні місяці Ніх приходив до Алонсо Джонса раз на кілька днів, але той обійшов майже весь світ і залюбки розповідав хлопцю про свої мандри. Зазвичай він починав зі слів: «Зі мною ніколи не ставалося нічого цікавого», потім похмуро продовжував: «Я вже розказав тобі всі свої оповідки», а потім в його очах з'являлися вогники, і він додавав: «Ну крім… чи розповідав я тобі про?..» І хоч би що він сказав далі — чи «Як я тікав з Москви?», чи «Як я загубив надзвичайно золотоносну копальню на Алясці?», чи «Про стихійні пересування худоби в пампасах?», Ніх завжди заперечно хитав головою, очікувально дивився Алонсо у вічі й невдовзі пірнав у світ розповідей про відчайдушну хоробрість і надзвичайні пригоди, про цілування красунь, про лиходіїв, застрелених чи зарубаних мечами, про мішки золота, про діаманти завбільшки з пучку великого пальця на руці, про загублені міста й розлогі гори, про паротяги й вітрильники, про пампаси, океани, пустелі й тундру.
Ніх підійшов до помітного надгробка — високого, з вирізьбленими перевернутими догори дриґом факелами, — і чекав. Але ніхто не з'явився. Він покликав Алонсо Джонса, навіть постукав по надгробку, але відповіді так і не було. Ніх нахилився, щоб просунути голову в могилу й покликати товариша, але замість того, щоб ковзнути крізь шари ґрунту, наче тінь крізь глибшу тінь, він гупнувся лобом об землю. Голосно й боляче гупнувся. Хлопчик гукнув Алонсо знов, але не побачив нічого й нікого, та обережно пішов назад до стежки, продираючись крізь зелень плетива плюща й сірість кам'яних надгробків. Три сороки злетіли з глоду, коли він пройшов повз них.
Він ані душі не зустрів дорогою до південно-західного схилу кладовища, і вже там помітив знайомий обрис Матінки Скрегіт у високому капелюшку і накидці; вона, крихітна й згорблена, шукала між надгробками дикі квіти.
— Агов, хлопче! — покликала вона його. — Тут ростуть дикі настурції. Може, нарвеш кілька квіточок мені на могилку?
Ніх нарвав червоних і жовтих настурцій і приніс їх до надгробка Матінки Скрегіт, такого побитого часом, потрісканого й затертого, що на ньому лишився тільки напис
РЕГІТ
який ось уже понад сто років спантеличував місцевих істориків.
Він шанобливо поклав квіти на могилу.
Матінка Скрегіт усміхнулася до нього:
— Ти добрий хлопчик. Не уявляю, що ми робитимемо без тебе.
— Дякую, — відповів Ніх. — А де всі? Ви перша, кого я сьогодні зустрів.
Матінка уважно подивилася на Овенса.
— А з лобом що?
— Гупнувся об могилу пана Джонса. Вона виявилася непроникною. Я…
Але Матінка стиснула губи, нахилила на бік голову й уважно подивилася на Овенса ясними, хоч і старими, очима з-під капелюшка.
— Я назвала тебе хлопчиком… Але час летить, як на крилах, і ти вже не хлопчик, а парубок, хіба ні? Скільки тобі років?
— Думаю, десь п'ятнадцять. Але я не відчуваю себе дорослішим…
Матінка перебила його:
— А я й досі почуваюся дівчиськом, що плело віночки з маргариток на старих пасовиськах. Ти завжди лишаєшся собою, і це відчуття не змінюється, хоча сам ти змінюєшся завжди.
Вона сіла поруч на свій побитий часом надгробок і продовжила:
— Я пам'ятаю ніч, коли ти прийшов до нас. Я сказала, що ми не можемо покинути маленького, твоя мама погодилася, а решта заходилися сперечатися, аж поки не з'явилася Дама на Сірому. Вона сказала: «Послухайтеся Матінку Скрегіт, мешканці кладовища. Хіба немає у вас і крихти милосердя?», — і тоді всі погодилися зі мною.
Вона задумалася, похитала голівкою.
— Тут рідко коли один день відрізняється від іншого. Минають пори року. Росте плющ. Надгробки розвалюються. Але коли ти прийшов… Щоб не просторікувати — я рада, що так сталося.
Старенька підвелася, витягла з рукава бруднуватий клаптик тканини, поплювала на нього і, де дістала простягнутою рукою, повитирала кров з Овенсового лоба.
— Отак, тепер ти матимеш презентабельний вигляд, — суворо мовила вона. — Я так розумію, що неясно, коли зустріну тебе знов. Пильнуй себе.
Ніх пішов у бік могили Овенсів, стривожений, як ніколи, і полегшено видихнув, знайшовши там обох батьків. Але коли він наблизився, його радість змінилася неспокоєм: чому пан і пані Овенс стояли по різні боки могили, наче на вітражі? Хлопець не міг зрозуміти виразів їхніх облич.
Батько ступив крок уперед і мовив:
— Добрий вечір, Ніх. Сподіваюся, у тебе все добре.
— Певною мірою, — відповів Ніх так, як завжди відповідав пан Овенс на це саме запитання.
— Ми з пані Овенс усе життя мріяли про дитину. Але навряд чи в нас міг би бути син, кращий за тебе, — гордо дивився на хлопця батько.
— Дякую, так, але… — Ніх повернувся до матері, впевнений, що вона пояснить йому, що відбувається, але її вже не було поруч. — А де вона?
— Ну, — панові Овенсу було ніяково. — Ти ж знаєш Бетсі. У певні моменти вона… Ну, коли не знає, що сказати, розумієш?
— Ні, — відповів Ніх.
— Я думаю, на тебе чекає Сайлас, — сказав тато й зник.
Було вже за північ. Ніх пішов до старої каплиці. Дерево, яке росло з ринви на шпилі, упало під час останньої бурі, прихопивши з собою кілька шматків чорної черепичної луски.
Ніх чекав на сірій дерев'яній лавці, але Сайлас так і не з'являвся.
Здійнявся вітер. То була пізня літня ніч, коли сутінки тривають цілу вічність, і було тепло, але, попри це, Ніх відчув, як руки вкрилися сиротами.
Хтось сказав йому на вухо:
— Скажи, що сумуватимеш за мною, незграбко.
— Ліза?
Ніх не чув і не бачив відьмочки більше року, з тої самої ночі, коли прийшли Джеки Майстри-на-всі-руки.
— Де ти була?
— Спостерігала, — відповіла дівчина. — Хіба панна має звітувати про всі свої дії?
— За мною?
Її голос пролунав над самим його вухом:
— Витрачати час, щоб жити, — таке марнотратство, Ніхто Овенс. Один з нас припустився цієї помилки, і це не я. Скажи, що сумуватимеш за мною.
— Ти кудись вирушаєш? — спитав Ніх і додав: — Ну звісно, я сумуватиму за тобою, куди б ти не пішла…
— От дурне, — прошелестів голос Лізи Гемпсток, і Ніх відчув дотик на своїй руці. — Надто дурний для життя.
І знову дотик — тепер вуст на щоці, на кутику губ. Вона ніжно його поцілувала, а хлопець був надто спантеличений, надто збентежений, щоб знати, чим відповісти.
А голос лунав:
— Я теж сумуватиму за тобою. Завжди.
Подих вітру скуйовдив волосся Овенса — а може, то була її рука, — і ось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга кладовища», після закриття браузера.