Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

Щосили намагаюся пригадати.

— Власне, було лише кілька. Сигналу в будинку не було. Я перевіряла голосову пошту, коли поїхали стріляти… і Твіттер. О, я передзвонила в магазин велопослуг у Лондоні, вони ремонтують мій велосипед. Гадаю, це все.

— Жодних повідомлень?

— Я… я не думаю, — намагаюся пригадати. — Ні, я більш ніж упевнена, що ні. Гадаю, останнє відправляла Ніні. Це було в п’ятницю, казала, що чекаю на потяг.

Вона плавно змінює курс.

— Я хотіла би більше дізнатися про ваші стосунки з Джеймсом Купером.

Хитаю головою, намагаючись надати обличчю спокійного, охочого до співпраці виразу. Це було очікувано. Ймовірно, Клер прийшла до тями. Шлунок потроху починає зводити.

— Ви познайомилися в школі, так?

— Саме так. Нам обом було по п’ятнадцять чи шістнадцять. Ми якийсь час зустрічалися, потім розійшлися.

— Як довго тривали стосунки?

— Чотири чи п’ять місяців.

Це не цілковита правда. Ми зустрічалися півроку. Але я вже сказала «якийсь час», а шість місяців не звучить, як «якийсь». Не хочу створювати образ, що спростовує власні слова. На щастя, Ламарр не заглиблюється в дати.

— Ви підтримували стосунки після цього?

— Ні.

Вона чекає на мої пояснення. Я теж чекаю. Ламарр схрещує руки на колінах і дивиться на мене. Не знаю, що в неї на думці, проте існує єдина річ, що вдається мені якнайкраще, — мовчати. Довжелезна пауза зависає в повітрі. Я чую навіть ледь помітне, чітке цокання її дорогого годинника. Стає на мить цікаво, звідки в неї гроші на спідницю, придбану не на зарплату поліціянта, а також на широкі золоті сережки. Вони більш ніж схожі на справжні.

Хоча, це не моя справа. Це лише закуска, щоб посмакувати мозок, поки минає час, а я мовчу. Урешті-решт, з’являється, здається, компаньйон Ламарр. Детектив-констебль Робертс — кремезний чолов’яга з опецькуватим обличчям, на якому завмерло одвічне незадоволення.

— Ви стверджуєте, що за десять років жодного разу не контактували з ним? — різко запитує Робертс, — проте на весілля він вас запросив?

Дідько. Сенсу брехати нема. Це можна перевірити за дві хвилини, поговоривши з матір’ю Клер, чи хто там готував список гостей.

— Ні. Мене запросила Клер на дівич-вечірку, на весілля я не збиралася.

— Це не видається вам дивним? — повертається до розмови Ламарр. Вона усміхається, таке враження, що зібралися подружки випити капучино. Круглі рум’яні щоки, високі вилиці додають їй рис Нефертіті, вона усміхається, а вуста сповнюються теплом та шляхетністю.

— Не дуже, — брешу. — Я Джеймсова колишня. Гадаю, Клер подумала, що нам обом буде незручно.

— А нащо тоді запрошувати вас на вечірку з нагоди майбутнього весілля? Невже це зручно?

— Не знаю. Вам ліпше запитати Клер.

— Отже, з моменту розриву ви жодного разу не спілкувалися з Джеймсом Купером?

— Ні. Жодного контакту.

— Повідомлення? Електронні листи?

— Ні. Жодного.

Зненацька я не розумію, до чого вони ведуть. Вони що — намагаються встановити мою ненависть до Джеймса? Що я не могла винести його присутності поряд із собою? Мій шлунок знову бурчить, тихий голос у голові шепоче, що занадто пізно просити адвоката…

— Послухайте, — я таки кажу, додаючи голосу гучності, — це ж нормально — не підтримувати зв’язок із колишніми.

Проте Ламарр не відповідає. Вона знову збиває мене з пантелику, змінюючи напрямок розмови:

— Ви можете розповісти про своє перебування в будинку. Ви виходили за межі приватної власності?

— Власне, ми їздили стріляти по глиняних тарілках, — непевно відповідаю. — Але ж вам про це відомо.

— Я маю на увазі самостійно. Ви виходили на пробіжку, еге ж?

Пробіжка? І відчуваю, як ґрунт зникає під ногами. Ненавиджу ситуацію, коли не розумію, куди вони ведуть.

— Так, — беру подушку й притискаю до грудей. А потім, згадавши про необхідність грати у співпрацю, додаю. — Двічі. Уперше після приїзду в п’ятницю, а вдруге — у суботу.

— Ви можете сказати приблизний час?

Намагаюся згадати.

— Гадаю, у п’ятницю десь пів на п’яту. Можливо, й раніше. Пам’ятаю, що вже добряче стемніло. Повертаючись, зустріла Клер на під’їзній дорозі близько шостої. А в суботу… Було рано. До восьмої, думаю. Точніше сказати не можу. Сто відсотків — не раніше шостої, бо вже розвиднялося. Мелані не спала, вона може знати.

— Добре. — Ламарр занотовує час, не довіряючи запису. — І ви не користувалися телефоном під час бігу?

— Ні. — Що це за дурня? Мої пальці впиваються у м’якоть подушки.

— А в суботу ввечері ви виходили?

— Ні, — але потім щось пригадую. — Вам розповіли про сліди?

— Сліди? — вона спантеличена, відриває очі від записника. — Які сліди?

— Були сліди на снігу. Коли я поверталася того першого ранку з пробіжки. Вони вели від задніх дверей до гаража.

— Гм, перевірю. Дякую, — вона робить позначку. Потім змінює курс знову. — Ви більше нічого не згадали про той проміжок часу, коли вибігли з будинку. Коли намагалися наздогнати машину?

Хитаю головою.

— Вибачте. Я пам’ятаю, як продираюся крізь ліс… Спалахи машин, розбите скло… Проте ні. Нічого чіткіше не пригадується.

— Ясно, — вона закриває нотатник і підводиться. — Дякую, Норо. Іще є запитання, Робертсе?

Її колега заперечливо хитає головою, Ламарр озвучує час і місце для диктофона, вимикає його і виходить.

Я підозрювана.

Вони пішли, а я сиджу і намагаюся це перемолоти.

Це тому, що знайшовся телефон? Але який зв’язок може мати телефон з убивством Джеймса?

А потім я розумію одну річ, яку мені варто було б знати раніше.

Я завжди була підозрюваною.

Єдина причина, чому раніше мене допитували без застороги — відсутність доказів та свідчень. З моєю простріленою пам’яттю будь-який адвокат міг виліпити будь-які свідчення. Вони хотіли інформації, наданої тверезим розумом. Вони хотіли отримати її швидко — годі ризикувати, базікаючи з людиною, що перебуває у стані, в якому нема жодної певності.

А от зараз лікарі підтвердили мою адекватність і що стан придатний для допиту. Зараз вони почнуть працювати над справою. Зараз… Зараз я підозрювана.

Мене не арештували. За це ще можна чіплятися.

Мене не притягнуто до кримінальної відповідальності.

Поки що.

Якби ж я могла пригадати ці загублені хвилини в лісі. Що трапилося? Що я зробила? Відчайдушні спроби пригадати наростають, застрягають у горлі риданнями, я зціплюю пальці на подушці й притискаюся лицем до чистої її наволочки, жадаючи понад усе згадати. Без оцих втрачених хвилин хіба я можу переконати Ламарр у своїй правді?

Заплющую очі, думками повертаюся туди, в тишу лісової галявини, у сяйливе громаддя будинку, що пробивається крізь темні скупчення дерев. Вдихаю опалі соснові голки, відчуваю холодний кусючий сніг на пальцях, у носі. Пам’ятаю звуки лісу: м’яке шурхотіння снігу, що