Читати книгу - "Викрадач ангелів"

Відповіді не було ніякої. Довкола нього витанцьовували мерехтливі пломінчики воскової свічки, одначе лицар Вовк мовчав так само, як могили в склепі.

Минуло немало часу, Фабіан не знав і скільки, як він почув, що хтось знов намацував засув на дверях. Цього разу йому не хотілося давати ворогові жодних переваг, і він швиденько задмухав свічку. Тоді сховався за великим саркофагом. Хлопець почув, як двері відчинилися, але замість вогника сигари Оксамитового Лицаря з’явився жмут світла від кишенькового ліхтарика, що заковзав, немов когось шукаючи, вздовж стін склепу. Сходами безмовно спускалася якась висока темна постать. Фабіан боявся навіть дихати. Хто це такий?

18

— Фабіане, — озвався шелестючий голос, що здався йому знайомим. — Ти тут?

— Птахоспів? — сторопіло шепнув Фабіан і виліз зі свого сховку. — Що ви тут робите? Як ви сюди зайшли?

— Я вийшов слідом за тобою з дому, — відповів Птахоспів, і при світлі кишенькового ліхтарика Фабіан помітив на чоловіковій шиї кадик, що бігав од хвилювання то вгору, то вниз. — Пастор розповів мені, що ти зумів відгадати загадку. Він попросив мене наглянути за тобою, але дорогою я тебе загубив.

Фабіан кивнув головою. Отже його переслідував Птахоспів.

— Коли я сюди зайшов, то знайшов долі на сходах твого ліхтарика і в’язку ключів, — вів далі Птахоспів. — А ще в церкві були Юнсон і секретар. Вони не бачили мене, тож я сховався в ризниці. Там я почув, як вони говорили про те, що ти був у підвалі з Фенвіком. Я довго чекав, покіль вони пішли, аж тоді зважився пробратися сюди.

Фабіан обійняв худорлявого органіста.

— Який я радий, що ви мене знайшли, — сказав він. — Скільки я тут пробув?

Птахоспів подивився на годинник.

— Більше доби. Зараз субота, друга половина дня, — він глянув на Фабіана. — Ти, напевно, страшенно голодний. У кожнім разі я з’їв би й собаку!

Фабіан, який досі не мав ніякого апетиту, відчув, як у нього в животі кишки заграли марш. Одначе тут не було чого їсти.

Раптом він згадав про марципанові фігурки, захоплені для Фелікса, і вийняв пакет із кишені дощовика.

Птахоспів полегшено зітхнув.

— Марципани! Бодай трохи підкріпимося.

З’ївши кожен по фігурці, вони пожвавилися. Птахоспів злизав із губ крихти й мовив:

— Нам треба піднятися в церкву й знайти угоду. Там уже нікого немає, інакше я не зміг би сюди спуститися.

Фабіан підхопився з холодної підлоги. Не можна було гаяти ні хвилини. Нараз він згадав про Фелікса. Напевно, ангел шукає його в дзвіниці. Хлопець подався зі склепу слідом за Птахоспівом, але зупинився біля входу в неф.

— Ідіть і починайте шукати, — сказав він. — А я ще маю дещо зробити.

Птахоспів трішки здивувався, але таки зник у церкві. Фабіан щодуху побрався сходами на вежу. Посеред дороги йому довелося стати перепочити, й він кинув погляд із вікнини надвір. На щастя, буря вгамувалася, але перед ним лежало лише сіро-біле море туману. Не було видно навіть дерев на церковному майдані. Фабіан подумав, що, напевно, почалися якісь зміни. Одначе тепер йому треба було знайти Фелікса. Він зійшов на галерею й побіг до дзвіниці, наліг плечима на двері й попхнув їх. У приміщенні було темно й порожньо. Він побачив тіні від мотузок, що звисали посередині.

— Феліксе? — прошепотів він. Відповіді не було. — Феліксе! — покликав Фабіан трохи голосніше. — Феліксе Фіксе! Озвися ж! Це не цікаво! — Він розглянувся навсібіч. — Феліксе! — крикнув він ще раз, і тоді над ним заспівали дзвони.

Прокотилась така луна, що він обхопив голову руками й сів долі. Фелікс його покинув. Може, вирішив, що іспит на звання ангела-охоронця для нього затяжкий, тож підібгав хвоста та й дременув до Штабу Всевишнього. Якщо це так, то вчинив він украй погано, оскільки кинув напризволяще і Фабіана, і все місто. З люті й відчаю хлопець угатив стиснутим кулаком по підлозі.

— Гадаєш, що в такому гніві ти зможеш зробити те, що я скажу? — почув він у себе за спиною чийсь засмучений голос. Фабіан круто обернувся. У вікнині вежі сидів Фелікс, одна нога його самозадоволено гойдалася. Здається, з ним усе було гаразд. — Я ж просив тебе не приходити, поки я не покличу. А ти розсівся тут і обзиваєш мене так і сяк.

— Я тебе ніяк не обзиваю, — відповів Фабіан, шморгаючи носом.

— Та я ж сам чув. Підібгав хвоста та й дременув назад! — перекривив його Фелікс. — Для тебе теж це затяжкий іспит. І як ти міг таке подумати!

— Але де ти все-таки був? — спитав Фабіан і підвівся. Після величезного полегшення він відчув обурення. — Мені самому довелося справлятися з Оксамитовим Лицарем і загадковими наглядачами, бо ти не відповідав на позивні сигнали. До того ж я справді за тебе боявся!

— Ти говориш геть як твоя мати, — дражнився Фелікс. — Якщо я з ним справляюся, то ти теж справишся. Це я добре знав.

— Невже ти не чув мене? — спитав Фабіан. — Чи прикидався, що не чуєш?

— Я чув тебе, — відповів Фелікс. — Але ти міг обійтися й без мене. До того ж я тобі казав, що говоритиму на відстані. Чи ти ніколи ні до чого не дослухаєшся?

Він зіскочив із вікнини й підійшов до Фабіана.

— Якщо хочеш знати, де я був, то знай, що я упорядковував погоду. Це було не дуже просто, але треба було поквапитися. Я змусив упасти туман, принаймні, на деякий час. Наразі для нас головне, щоб надворі вигодинилося. — Він поплескав Фабіана по плечі. — А ти тямущий. Я знаю, що ти мене кликав, оскільки боявся за мене, а не тому, що сам ускочив у халепу. Ти мужній і відданий товариш, Фабіане Рінґере. Я пишаюсь тобою. І тепер тобі доведеться набратися сили духу, бо зараз наближається найважче.

Фабіан не зводив із нього враженого погляду. І тільки Фелікс промовив останнє слово, як двері дзвіниці розчахнулися. У них, займаючи всю пройму, постав Оксамитовий Лицар, і Фабіан не мав жодного сумніву, що тої миті він був Асмодеусом. З-за його спини визирали два злякані обличчя — Юнсонове й секретареве.

— Ого, аж двох одним махом! — переможно випалив Оксамитовий Лицар. — Ти й цього разу не складеш іспиту, Феліксе Фіксе.

— Це ми ще побачимо, — стримано відповів Фелікс, і тут же засвітився синім світлом.

Фабіан відступив крок назад, щоб ухилитися від сили-силенної іскр, що сипалися з ангела. Оксамитовий Лицар простягнув руку до Фабіана, але той викрутився.

— Гей ви там! — нетерпляче гукнув Оксамитовий Лицар двом своїм прихвосням. — Хапайте хлопця!