Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

— Гей, ти, — гаркнув Міцний Молот на молоденьку покоївку, бо йому здалося, що та найменше вміла приховувати свої почуття. — Вона ж бреше, чи не так? Де Гелстід? Кажи!..

Дівчина спершу роззявила рота, немов намірилася щось сказати, але потім заперечно похитала головою. Роран закашлявся й рішуче зробив крок до неї. Покоївка хотіла відскочити назад, та наштовхнулась на одного з варденів, який перекрив їй шлях до відступу. Підійшовши до дівчини впритул, Міцний Молот так наліг на неї щитом, що бідоласі аж дух перехопило. Для більшої переконливості ватажок підняв молот і провів холодним металом їй по щоці.

— Ти така гарненька… Та навряд чи знайдеш собі хоч когось, крім дідугана, коли я виб’ю тобі всі зубки. Мені й самому сьогодні вибило зуб, та я повернув його на місце. Глянь! — губи Рорана розпливлися в жахливій посмішці.— Виб’ю тобі зуби й візьму на пам’ять!..

Ватажок підняв молот.

— Ні, сер! Будь ласка… Я не знаю… Будь ласка! Він був у себе в покоях, де розмовляв з командирами… А потім вони з леді Галіаною попрямували до доків… — зіщулившись, заговорила дівчина.

— Таро! — скрикнула економка. — Дурепа!

— Там на них повинен чекати корабель… Але де вони зараз, я не знаю. Будь ласка, не бийте мене, я більше нічого не знаю, сер…

— Де його покої? — спитав Роран. — Кажи!

Шморгаючи носом, дівчина швиденько все пояснила.

— Відпустіть їх, — наказав Міцний Молот.

Троє жінок миттю кинулися до дверей, вистукуючи важкими підборами по гладенькій підлозі. Тим часом Роран повів варденів через велетенські кімнати в той бік, куди вказала дівчина. По дорозі їм не раз трапились напіводягнені люди, та ніхто з них навіть гадки не мав боронитися. У палаці стояв такий галас, що Роранові аж вуха позакладало. Невдовзі його загін опинився у великій залі, посеред якої височіла гігантська статуя чорного дракона.

«Мабуть, Шруйкан», — подумав Міцний Молот, пробігаючи повз неї.

Аж раптом пролунав різкий тріск, і щось із неймовірною силою вдарило Рорана в спину. Ватажок заточився і впав на кам’яну лаву біля доріжки.

Тіло пройняв біль, просто жахливий біль. Такого болю йому ще зроду не доводилося відчувати. Роран був готовий відтяти собі руку, аби тільки хоч трохи заглушити його. Немов розпечена кочерга вп’ялася Роранові в хребет.

Він не міг рухатись… Він не міг дихати…

Найменший порух завдавав нестерпних мук.

За хвильку до Рорана підскочили Бальдор, Делвін і Брігман. Останній щось говорив ватажкові, але той нічого не міг збагнути, бо в цю мить біль став іще сильніший… Міцний Молот загарчав, напружився, та й це не помагало. З його очей мимохіть покотилися сльози.

— Роране, у тебе стріла в спині! Ми хотіли піймати лучника, але він утік… — нарешті догукався до нього Брігман.

— Як же боляче… — ледь-ледь прохрипів Роран.

— Це тому, що стріла зачепила ребро… Інакше вона прошила б тебе наскрізь. А дюйм ліворуч — і вона розтрощила б тобі хребет. Щасливчик!..

— Витягніть її!.. — мовив ватажок, зціпивши зуби.

— Не можемо… — відповів Брігман. — У цієї стріли якесь хитре вістря — воно не виходить назад. Можна хіба що обрізати. У мене є маленький досвід у цій справі, Роране. Якщо ти мені довіряєш, можу спробувати. А якщо ні, тоді ми знайдемо тобі цілителя. У палаці напевно є один або й двоє.

Роранові страшенно не хотілося потрапляти в руки Брігмана, але терпіти біль було просто несила.

— Зроби, зроби це тут… — простогнав ватажок. — Бальдоре!..

— Що, Роране?

— Бери півсотні воїнів і гайда шукати Гелстіда!.. Він не міг далеко втекти. Делвіне!.. Ти залишишся зі мною.

Бальдор, Делвін і Брігман заметушились і почали про щось радитись, але з їхньої розмови Міцний Молот почув лиш декілька слів. Спливла хвилина, і загін варденів на чолі з Бальдором покинув залу. Стало майже тихо.

Тим часом Брігман готувався обрізати стрілу. Він наказав воїнам принести із сусідньої кімнати кілька стільців, розбити їх на тріски й розвести біля статуї вогнище. Коли вардени впоралися, старий командир почав нагрівати лезо кинджала — після того, як усе закінчиться, треба було припекти ватажкові рану, щоб він не втратив багато крові.

Роран так і лежав на лаві, дихаючи глибоко, але якомога повільніше, щоб хоч якось полегшити пекельний біль. Думати про щось інше, крім болю, він не міг. Те, що сталося, чи те, що могло статися, тепер не мало для нього жодного значення. Було тільки дихання, таке повільне й обережне, аж здавалося, ніби воно кудись скрадається.

Коли четверо варденів почали зручніше вкладати Рорана на лавці, той ледь не знепритомнів. Потім чиясь дужа рука запхала йому в рот шкіряну рукавицю, а за мить ватажок відчув, як його прив’язують.

Повернувши голову назад, Міцний Молот побачив, як Брігман, тримаючи в руці мисливський ніж, стає перед ним на коліна.

Вдих…

Видих…

Час зупинився.

ЗАТИШШЯ

Роран схилився над столом, зацікавлено розглядаючи позолочений келих. Розкішну спочивальню освітлювали дві свічки й невеличке вогнище, що потріскувало в каміні, розташованому біля порожнього ліжка.

У відчинене вікно віяв слабенький солоний бриз, бавлячись тонкими білими шторами. Міцний Молот зіперся на підвіконня, підставляючи під подув вітру своє розпашіле обличчя. Внизу простирався нічний Аруфс. На перехрестях вулиць то тут, то там палали сигнальні вогнища сторожі, хоч загалом місто було порожнє — усі, хто міг, ховалися по домівках.

Коли вітрець ущух, ватажок зробив іще один ковток, перехиляючи келих так, щоб вино потрапляло прямо в горло, не торкаючись розбитих губ, бо вони й без вина постійно озивались гострим болем.

Поставивши келих на стіл біля тарілки з хлібом і м’ясом, Роран глянув у дзеркало, обабіч якого стояли свічки. Але воно було порожнє, у ньому не відбивалося навіть його стомлене, закривавлене обличчя з наполовину обсмаленою бородою. Ватажок відвернувся. Вона зв’яжеться з ним, коли захоче, а йому тим часом доведеться чекати. Це все, що він міг.

Не знаючи, як іще боротися з виснажливим чеканням, Міцний Молот вкотре взявся розглядати келих. Посеред ночі дзеркало нарешті вкрилося сріблястими брижами, ніби гладінь озера під подувом вітру. Роран глянув у нього мутними напівзаплющеними очима.

Перш ніж набути звичного вигляду, лице Насуади спочатку нагадувало сльозу. Вираз її обличчя був серйозний як ніколи.

— Роране, — вітаючись, мовила вона чітким сильним голосом.

— Леді Насуадо, — ватажок звівся з-за столу.

— Тебе захопили?

— Ні…

— Виходить, Карна поранено або він узагалі мертвий?

— Карн загинув під час битви з ворожим магом.

— Мені дуже боляче це