Читати книгу - "Бурелов"

— Ніколи в світі! — заплакала Камінний Штурман. — Нас чекає смерть у цій неосяжній, безмежній пустці. Я цього певна.

— Не смій так казати, — твердо промовив Живчик. І додав, намагаючись якось розвіяти сердешну дівчину. — Як розказував колись мені батько, ти була свідком мого народження, — провадив він. — Це сталося на борту небесного корабля, де за капітана був сумнозвісний…

— Мультиніус Ґобтракс, — підхопила Камінний Штурман. — Я це добре пам’ятаю, — провадила вона глухо, зі слізьми в голосі. — Ми пролітали над Темнолісом в осередді жахливої бурі, коли у Маріс, твоєї матері, почалися перейми. — Вона похитала головою. — Я ще зроду не попадала в такий повітряний потік. Корабель засмоктало в ураган над лісом, перш ніж хтось устиг кинути якір чи бодай дрек.

— І все ж ти примудрилася врятувати небесний корабель, — зауважив Живчик. — Пригадую, Захмарний Вовк розказував мені, як ти швидко загасила пальники для летючого дерева, спустила гирі-балансири і навіть перелізла через борт, щоб відколоти край летючої скелі.

Камінний Штурман устромила очі в долівку.

— Я зробила все, що належить, — спокійно відказала вона.

— З чого я страшенно радий, — запевнив Живчик. — Зрештою, якби ти цього не зробила, я не стояв би зараз перед тобою.

Камінний Штурман блідо всміхнулася.

— І не було б кому врятувати мене від Скрида, — додала вона, — ми квити, чи не так?

— Так, — непевно підтвердив Живчик.

— Але? — запитала Камінний Штурман.

— Пусте, — відповів Живчик. — Просто… Бач, це сталося шістнадцять років тому. Як тобі пощастило…

— Зберегти такий юний вигляд? — докінчила вона запитання замість нього.

Живчик кивнув головою.

Камінний Штурман відвернула погляд; бліда тендітна рука стисла відлогу. Живчик задумливо пас очима цю немовби непідвладну часові дівчину з блідою, майже прозорою шкірою та кучмою помаранчевого волосся. Вона здавалася такою знайомою… І враз він здумав.

— Маг! — вигукнув він.

— Даруй, — зробила великі очі Камінний Штурман.

— Ти мені її нагадала, — пояснив він. — Багато води втекло, одколи я її стрів. Така собі печерна дівчинка-мегера. Вона…

— Що ти знаєш про печерних мегер? — нерішуче запитала Камінний Штурман.

Живчик знизав плечима. Що ж він, власне, знав про мегер? Він знав, що Маг — така сама блідошкіра руда дівчинка — злапала його і утримувала як улюблене хатнє звірятко в підземній печері. Знав, що дійшовши літ, Маг випила сік зі святого кореня дуба-кривавника і перекинулася незграбним одороблом, жінкою-бестією на кшталт Мамусі, своєї неньки. А ще він знав: якби він, виступаючи в такій своїй ролі, не зумів утекти, його б там розшарпали на кавалки.

— У ролі улюбленого звірятка? — запитала Камінний Штурман.

Живчик кивнув головою.

— Вона тримала мене на довгій припоні, пестила і все поплескувала по спині. — Він здригнувся. — А також використовувала, аби бавити час: цілими годинами приоздоблювала намистинками і заплітала мого чуба.

— Аж поки перекинулася мегерою?

— Достеменно так.

Дівчина мовчки, з камінним обличчям дивилася в підлогу. Коли ж підвела очі, Живчик побачив, що в них знову крутиться сльоза.

— Каптур мав єдину перевагу, — промовила вона, горнучи відлогу до грудей. — Ніхто не бачив моїх сліз. — Вона схлипнула. — А я, як бачиш, так і не перекинулася мегерою.

Живчик кивнув головою, відчуваючи велику полегкість, що її минула ця чаша. Мег була з ним ласкава, любила його, і її перетворення на його очах на страхітливу, кровожерну істоту, було одним із найболючіших епізодів його життя.

— Коли наспів мій час і Матінка Дуба-кривавника кривавила особисто для мене, я до неї не з’явилася, — сумно пояснила вона. — А тим, хто не скористався з призначеної для нього хвилини, уже ніколи не перевтілитися — вони довіку зоставатимуться такими, як ти бачиш мене тепер.

— Але… але чому ти не скористалася з неї? — запитав Живчик.

Дівчина-печерниця зітхнула.

— Це сталося напередодні дати, коли я конче мала перетворитися на мегеру, — почала вона. — Опустивши печеру, я саме гуляла надворі зі своїм пестунчиком, щеням зубощира-скрадайла, коли мене оточила зграя вишколених білогривих лісових вовків. Вони порвали мого пестунчика на шматки, а мене залишили своєму господареві, работоргівцев і з Нижнього міста, — уривчасто провадила вона. — Він закував мене у кайдани вкупі з лісовими ельфами, тролями та гоблінами і погнав у глибину Темнолісу на невільничий ринок. Отам-то і знайшов мене твій батько — замурзану, обдерту, напівбожевільну.

— Він вас купив? — Живчик дивився на неї широко розплющеними очима.

— Він побачив, яка я, — відповіла вона, — вихопив у работоргівця отого невольничого карбача і мало живцем не спустив із нього шкури. А тоді взяв мене за руку, та й каже: «Ходімо, ясочко, Маріс доведе тебе до ладу». І я пішла.

Живчик знову присів навпочіпки біля неї.

— Це… це, напевно, було для вас жахливо, — співчутливо промовив він.

Камінний Штурман кивнула головою.

— Я так і не знайшла своєї печерної домівки, — похвалилася вона. — Небо знає, я шукала цілими роками. Але при першій же нагоді Захмарний Вовк прихистив мене.

— «Бурелов», — усміхнувся Живчик.

— Атож, — відповіла Камінний Штурман. — Йому я завдячую і ремесло. Я найліпший Камінний Штурман у всьому небесному просторі. Чи то пак була. Нині я втратила все.

— Ти маєш мене, — запевнив Живчик, простягуючи руку.

Камінний Штурман звела на нього очі й нерішуче взяла його долоню у свою.

— Якщо ми залишаємося тут, то нам слід знайти якийсь поживок, — весело сказав Живчик.

— Залишаємося тут? — перепитала Камінний Штурман.

— Певна річ, — відказав він. — А як же ще ми сподіваємося знов підняти корабель у небо? Без нього нам із Багнища не вибратись.

Живчик озирнувся на вирву в корабельному корпусі. Підняти небесний корабель у повітря — завдання майже нездійсненне: тут роботи непочатий край і ніхто її, крім Камінного Штурмана, не зробить, а в неї ушкоджена нога! Але, з другого боку, хіба йому лишається щось інше?

— Нема потреби лагодити все, — зауважила Камінний Штурман, простеживши за Живчиковим поглядом. — Досить тобі знайти летючу скелю, і я підніму «Вітроплава» в небо. Відбути вишкіл у Захмарного Вовка — це тобі не