Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Ні почути його, ні побачити Губченко не міг. Але міг просканувати. Крізь оту нахилену маленьку дірочку. Для сканера її достатньо. Цілком достатньо. От тільки той мовчить, а для сканування необхідний голосовий контакт. І тієї ж миті в коридорі почулися віддалені кроки, а потім пролунав голос Тихолоза:

— Що там, Миколо Миколайовичу? Нема?

— Це мене й дивує, Остаповичу, це мене й дивує, - під самими дверима прогуркотів бас Биковця, заступника директора з режиму. — Двері замкнені зсередини, а ніхто не відчиняє. Ніхто не відчиняє, я маю на увазі. Схоже, що пан Губченко на місці, але чому він не відчиняє? Чим він там зайнятий, чим зайнятий, я маю на увазі? От що я хотів би знати. Саме це я хотів би знати. Не спить же він, справді, я маю на увазі.

Цієї тиради виявилося достатньо. Намагаючись погамувати нервовий сміх, Губченко відчинив двері, ніби хотів просто вийти з кімнати, зробив рішучий крок уперед і наштовхнувся на Биковця.

— Ой, вибачте, Миколо Миколайовичу, не знав, що ви стоїте під дверима!

— Я не стою під дверима, — з досадою почав той виправдовуватись. — Я маю на увазі, я щойно підійшов. А ти чому не відчиняєш? Чому не відчиняєш?

— Тобто? — удавано здивувався Губченко. — А хто ж відчинив, як не я? А що ви хотіли?

Тихолоз уже підійшов зовсім близько, тож чув усю розмову й також ледь стримувався, щоб не засміятися в очі заступнику директора.

— Я? — той не зразу знайшовся, що відповісти. — Я… хотів довідатися, як у тебе справи з плановою темою. З плановою темою, я маю на увазі. Бо вже всі терміни спливли…

— А! — зрадів Губченко. — Ну, слава Богу! А то я вже злякався: чи я, бува, не під підозрою. З плановою темою у мене все гаразд. Вона затверджена вченою радою ще торік. Тож працювати є над чим.

— Я маю на увазі, що спливли терміни подання теми, я маю на увазі.

— Ви маєте на увазі, терміни подання роботи? — дуже чемно перепитав Губченко.

— Так я ж про це й кажу, про це й кажу.

Взагалі Биковець був досить карикатурним персонажем в інституті.

Його, звісно, не любили, але нікому не спадало на думку обговорювати його доцільність — не як людини, а як посади. Справді, в їхньому інституті за часів холодної війни без секретності й бути не могло. Та й тепер наявність заступника директора з режиму зрозуміла.

А от щодо людини, то тут практично всі працівники інституту були одностайні. Биковець не був ученим. Коли і як він захистив свою кандидатську дисертацію, для всіх лишалося таємницею. Він не був добрим адміністратором. Страшно подумати, що його бодай на день залишили б виконувачем обов’язків директора. Яким він був спеціалістом у своїй охоронній галузі — ніхто не знав. Але він дратував усіх: від пенсіонерів, що працювали вахтерами, до директора інституту включно.

Дратував тим, що брав слово на засіданнях ученої ради й висловлював свої судження. Те, що суджень у нього, зважаючи на інтелект і освіту, бути не могло, Биковця не бентежило. Дратував тим, що постійно намагався «душевно побалакати» з кимось із наукових співробітників, — притому неодмінно про їхніх колег і начальників. Разом з тим був він відданим прихильником суворої субординації: до завідувачів відділів і головних наукових співробітників звертався підкреслено на «ви», до старших, молодших і просто наукових — тільки на «ти», незалежно від віку.

В їхньому інституті субординація взагалі була досить відносна. Авторитет Тихолоза, наприклад, перевершував авторитет деяких завідувачів відділів (а Биковця й поготів!). До Губченка також усі ставилися з пошаною як до людини, котра добре робить свою справу й не поведена на кар’єризмі. Але незалежно від того більшість співробітників називала одне одного на «ти» — ну, хіба що вже велика різниця у віці. І, ясна річ, це було завжди на взаємній основі — без винятків. Якщо директор інституту називав на «ти» Губченка, то й Губченко відповідав йому тим самим.

Звичку заступника з режиму повторювати двічі одну фразу висміювали мало не у вічі. А позаочі взагалі читали одне одному віршики:

«Раз якось бик покрив овець — На світ з’явився Биковець».

Той про ці віршики знав і невтомно намагався з’ясувати авторство. Але марно. Безперечно, в інституті були свої стукачі, але й їм не вдавалося знайти, хто про шанованого заступника таке пише. Не вдалося їм з’ясувати й імені негідника, який придумав Биковцеві прізвисько Заступ.

Через те раптовий інтерес Заступа до Губченкової планової теми не міг викликати нічого, крім відвертого збиткування.

— Правильно, Миколо Миколайовичу, — дуже серйозно підтримав його Тихолоз. — Бо ці наукові вже зовсім розпустилися, я маю на увазі. Планові теми здають не за планом, я маю на увазі. Ви його позбавте перехідної грошової премії, я маю на увазі.

— Та при чому тут… — здивувався Заступ. — У нас і премії такої немає, я маю на увазі. Шо ви, їй-Богу! І не треба тут… я маю на увазі.

Але до лабораторії він усе ж таки протиснувся. Чіпким поглядом обмацав кімнату, пильно вчитався в гасло, що захищало екран Губченкового комп’ютера, крім цього не знайшов нічого підозрілого, очевидно засмутився з цього приводу, але не відступати ж, то й вирішив зупинитися на гаслі.

— Отож, товаришу Губченку! Отож! Треба більше працювати, то й знання буде, я маю на увазі. І не треба тут… А тему пора здавати. Пора здавати, я маю на увазі.

— Та хіба ж я проти, Миколо Миколайовичу! — Губченко в розпачі приклав руки до грудей. — Та я б із дорогою душею. Тільки от шкідливі звички не дозволяють.

— Які такі звички? — одразу напружився Заступ. — Які такі звички?

— Та от не звик незакінчену роботу показувати. Особливо декому.

— А це ти на кого натякаєш, Губченко?

— Та ви що! Ні на кого я не натякаю. Просто звичка така.

— Ти дивись мені, Губченко, я маю на увазі. - І Заступ вирішив залишити поле бою.

Вони довго сміялися з Тихолозом, цитуючи Заступа, потім Остапович приніс пива (у нього було в комірчині), посиділи просто так, розмовляючи про те-се. Було вже поночі, коли вони разом вийшли з інституту й попрощалися на ґанку. Наступного дня знову не випало можливості, післязавтра знову, одне слово, до скану Заступа Губченко зміг узятися тільки через тиждень.

Слава МГ!

Він потрапив у темний зимовий ранок. Подекуди невиспано світилися вікна, падав густий, ніби аж сірий сніг. Утім, це, мабуть, тільки здавалося, бо