Читати книгу - "Любов у спадок"

— Агов, Сенді, Біллі, не спускайте ока з цих голоногих! — нарешті отямився Дональд. — О Боже, міледі, яке щастя, що ви живі! Але як ви опинилися тут? Ми два дні вартували цей бісів замок! Побачили, що звідтіля виїжджає візок, вирішили захопити та допитати шотландців. Ми сподівалися, що ви живі, й ось… Яке щастя!

Дівчина насилу втрималася від незборимого бажання сісти просто на траву й більше не рухатися. Вона витерла піт із чола й озирнулася. Треба швидше вшиватися з земель Маклейнів. Коли старий Колін довідається про втечу, буде розлючений.

— Потім, Дональде, — перебила його Еріка. — Я все розповім по тому, як будемо в безпеці… А зараз нам треба швидше йти звідси, — вона замислено глянула на коней, запряжених у візок. — Мабуть, ми заберемо коней. Гадаю, це буде справедливий обмін: моя конячка й лук замість двох старих шкап… А цих двох молодців просто прив’яжемо до дерева.

Вона обернулася до тужно примовклих шотландців, які спідлоба спостерігали за нею. Дональд махнув рукою, і двоє вояків із Тейндела почали швидко прикручувати їх мотузками до дуба біля дороги.

— Це пожвавлений шлях, тож вас швидко знайдуть, — весело повідомив їм Дональд. — Справді, не вбивати ж їх… — він запитливо озирнувся на господиню, начебто сумніваючись у тому, що оце сказав.

— А що ми скажемо нашому лордові? — вороже запитав візник. — За коня нам перепаде! І зовсім це не старі шкапи, а гарні коні.

— Передайте Коліну Маклейну мої вибачення, — серйозно сказала Еріка, сідаючи в сідло. — Я помилилася, гадаючи, що він винен у нападі на мій замок. Сподіваюся, він пробачить мені цю помилку. І скажіть, що я бажаю щастя його доньці!

Вона торкнула повід коня й цокнула язиком.

— Стривай! — гукнув другий шотландець, зовсім ще молодий хлопець. — Скажи, хто ти!

Еріка задерикувато засміялася, пускаючи коня в галоп.

— Переказуй вітання Філу! — загукала вона, обертаючись. — Нехай частіше згадує пацюка з дров’яної повітки!

Зв'язані шотландці зникли за вигином шляху. Маленький загін мчав лісовою дорогою, підганяючи коней. Еріка відчувала щиру радість від того, що нарешті опинилася серед своїх. Її люди радісно гомоніли, дивуючись із настільки несподіваного повернення господині. Вона стомлено посміхалася Дональду, що їхав поруч, розповідаючи про свої пригоди в замку Маклейнів.

Але на душі в неї було зовсім не так весело, як вона хотіла показати. Що ближче вони під’їздили до замку, то більше Еріка супилася. У неї був час подумати про те, що сталося, й тепер, коли було зрозуміло, що Маклейни не причетні до нападу на Тейндел, дівчину почали долати сумніви.

Куди вони їдуть? Додому? Але в неї немає дому… Порожні стіни та п’ятеро людей, котрі лишилися живі, — ось і все в колишньому Тейнделі. Що вони їстимуть, як взагалі тепер жити в спорожнілому замку? Варто їй заплющити очі, як перед нею постають обличчя вбитих. Ні, вона не зможе там жити. Та й хто вона тепер? Волоцюжка, сирота, в якої нема більше нічого… Її навіть не приймають за дівчину. Вона з тугою провела рукою по своєму обстриженому до пліч волоссю. Як легко було його обстригти! Кілька разів клацнули ножиці — і все, нема її кіс. Ось так само, відразу, вона втратила все — родину, дім, захист.

Вона різко зупинила свого коня й спішилася. Намотала повід на ліщиновий кущ, сіла під деревом і впустила голову на руки. Дональд від несподіванки ледве встиг віддати наказ притримати коней. Латники зупинилися, здивовано перезираючись.

— Що сталося, міледі? — під’їжджаючи, поцікавився він.

— Куди ми їдемо, Дональде? — тихо запитала Еріка в командира свого маленького загону.

Той розгублено глянув на неї.

— Тобто як це — куди? Звичайно ж, ми повертаємося в Тейндел!

— І що далі? — так само тихо спитала вона. — Що там, у Тейнделі? Що ми робитимемо в порожньому замку?

Дональд тужно замовк. Видимо, до нього тільки зараз дійшов зміст її слів. Він був воїном, і не звик ставити собі запитаннями про майбутнє.

— Адже замок не витримає ще однієї облоги, — сумно промовила Еріка. — А вона буде… Якщо ті, хто вбив усіх… — голос її перервався, — повернуться. А не повернуться вони, то сусіди-шотландці довідаються, що мій батько мертвий, і нападуть на нас. Замок нема кому захищати!

У очах огидно защипало. Дональд голосно зітхнув, і Еріка замовкла. Ні до чого їй виказувати слабкість перед своїми людьми. Вони їй вірять, поки вона сильна.

— Мені все одно нема чим платити вам, — сказала вона. — Я навіть не маю права керувати Тейнделом. Адже я не введена в права спадщини…[34]

— Що ви пропонуєте, міледі? — опустив голову вояк. — Ви дочка мого пана, і я піду за вами, куди ви накажете. Ми всі любили сера Родеріка. Він умів домовлятися з дружиною, і всі ладні були йти за ним у вогонь і у воду. Барон Тейндел був справедливою людиною. Накажіть, і ми виконаємо все.

Першої миті вона оніміла від його слів. Вона повинна наказувати? Але що вона може? З іншого боку, ці люди довіряють їй… Одне вона знала напевне: якщо вони повернуться, то загинуть усе до єдиного. Ця впевненість наповнювала її душу холодним острахом. Треба на щось зважуватися. Вона подумала й мовила: