Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

За кілька днів до Холодного Яру з Херсонщини, з Кам'янки, вийшла Степова дивізія Костя Блакитного. Здавалось, в Медведівці збирається грізна сила. Та недовго Максиму довелось плекати справу з Чучупакою.

Зла недоля спіткала отамана в найкращий весняний день, найкращого весняного місяця. Переживши важку люту зиму, гайдамаки, мабуть, трохи втратили пильність. Бо синє небо й весняне сонце сам Бог створив для добра і безпеки… Агенти ЧеКа здали отамана.

Дванадцятого квітня Василь Чучупака разом з братом Петром на виїзді з хати лісника з Кресельців потрапив у засідку. Побачивши більшовиків тут, чи не в самому серці Холодного Яру, дорогою в Мотрин монастир, Василь очам своїм не повірив. Здалося, що це маячня, сон.

— Ні, це зараз станеться не зі мною!!!

Та все діялось блискавично. Затьохкали потужно, мов велетенські батоги, карабіни в руках хлопців, сухо вторили маузери, пішла стрільба з «трьохлінєйок». Червоні бігли зусібіч, Чучупака перекинув через сідло кулемет «льюїс», якого завжди возив за собою. Вдарила димна черга. Комісари, мов горох, посипались з коней. Гаряче дуло шипіло об вологе сідло. Не візьмете просто так Василя Чучупаку! Він повернув зброю праворуч, нажав на гашетку. Знов заклало вуха від дзвінкого дробу. Розпечені гільзи відлітали в траву. Летіли в пекло душі чекістів. Раптом — зупинилась машина. Постріли з маузерів і гвинтівок тепер сприймались, як тиша. Заклинило кулемета! Хтось вже скочив з сідла, хапав за поводи отаманового коня. Василя в бік вдарила куля. Поранений! Попливли узбіччя перед очима. На вузькій дорозі не було де й розбігтися! Полон? Ні, тільки не це! Ілюзій вже не було! Чучупака бачив людей з вирваними язиками, підрізаним сухожиллям, розчавленим мужеським достоїнством. ЧеКа зніме з живого шкіру, аби виказав товариство! Василь різко відвів «собачку» нагана. Востаннє глянув на небо, на п’ятнадцятивіковий дубище. Прощай, Душа лісу!

Прощай, Сонце!!!

Постріл з нагана вдарив у верховіття…

… Чучупака загинув, брата Петра взяли в полон й розстріляли в ЧеКа. Після кількох тижнів лютих тортур…

У квітні гайдамаків очолив холодноярець Іван Деркач. Усю весну й літо в селах навколо Чигирина, Черкас, Звенигородки, Шполи, Сміли спалахували повстання. Загони Деркача, Костя Блакитного, Рудя наскоками знищували більшовицькі «ячєйки», що безчинствували по селах. У вересні отаманом Холодного Яру вибрали Костя Блакитного.

Ром вирішив сам шукати. Спочатку хотів піти до Звенигори, бо саме про Оляну зі Звенигори розповіла баба Маня. Взяв з собою Зосю, який також зацікавився гайдамаками.

Йти вирішили єдино-вірною дорогою — повз стави, повз річечку і болото, де праворуч бовванів покинутий хутір. Можна йти й бруківкою на Гудзівку, але то нецікаво! Коли повстанці їздили на гору, то напевне сюдою!

Через якийсь кілометр стежка вийшла з кущів на долину. Ліворуч сріблився ставок, праворуч темнів ліс — урочище Казанок. Тут стояв хрест сім’ї Шульги, які колись жили в цьому місці. Біля Гудзівки стежка йшла через дивну балку. Великі старі осокори переплелися між собою. Товсті дерева попадали хаотично, а деякі схилились одне на одне в верховітті. Внизу стежка вільно петляла.

Ліворуч чавкало болото, праворуч в улоговину впадали балки, чим далі — тим глибші. В одній з них лежав камінь з цифрою «1776» — мабуть, козацька могила. Потім стежка звертала, й очам відкривався величний каньйон, порослий лісом: обривисті схили глибиною в сімдесят-сто метрів, глибокі ущелини, вимиті водою. Височенні берези й сріблясті велетні-осокори ростуть у його широкій долині.

А вже після каньйону почалися гори з золотавими березовими лісами, одна, друга, третя — а за ними й Звенигора…

Обійшли гору навколо. Зелені сосни покривали настану схилу, вище росли берези. Крутішим боком гора спускалась до лугу, а заднім — впиралася в поле. Якщо й жила тут колись Оляна, то найближчі до гори тільки дві хата.

Ворота однієї з них межували з горою. Ром колись стріляв у них із лука, як і всі покоління в дванадцять років. Копали на горі князівські вістря, встромляли до очерету — от тобі й зброя!

Тож, не вагаючись довго, постукали в браму. Завалували собаки, а тоді довго ніхто не виходив. Постукали ще раз.

— Ну хто там? — зажебонів, врешті, старечий голос.

— Це ми, бабусю! Хлопці!

Бабця довго човгала до калітки.

— Які такі хлопці?

Нарешті, вийшла. Старенька бабуся, закутана в жовту хустку, з квітами з червоної нитки.

— Тьотю, ми зі школи з Звенигородки. Пишемо твір про цю гору. Ви не знаєте, де тут колись жила Оляна?

Бабця довго на них дивилась.

— Ну, про отамана Рудя. Кажуть, то була його наречена?

— Я тут вже шістдесят сім літ живу, а про Оляну не знаю…

Про Рудя… Так, щось мата казали, — оживилась бабця… — Але то спитайте у тітки Мотрі — он там навпроти. Вона більше знає!

— Атож, про Рудя. Тут все село колись шепотілось!

«Тітка» Мотря виявилась ще старіша за бабцю.

— Але ж наречену звали — не Оляна, а Уля! Вона он в тій хаті жила, справжня красуня! Але потім її забрали. А до того вмер старий батько!

— Хто забрав, тьотю?

— Не