Читати книгу - "Коло смерті"

— Крістіан Саломонсен надзвичайна людина, — мовила Віґдіс Віснер. — Він врятував багато душ, не дав оступитися.

Але, кажучи це, жінка дивилася не на мене, вона не зводила очей зі свого чоловіка, таких чорних та блискучих, наче скляні намистини.

Рюнар Віснер вийшов проводжати мене на сходи. Він поводився ще ввічливо, але куди й поділася його сердечність.

— Я б на вашому місці не прислухався до чуток, — сказав він на прощання. — Вони заведуть вас у глухий кут.

— Дякую за приємний вечір.

— Будьте обережні, Бренне. Надворі темно…

І справді, було темно, подекуди так темно, що я своєї руки не бачив. Головний біль, який жодного разу не нагадав про себе за вечерею, повернувся. Після учорашнього інциденту я вже всього боявся. Від будь-якої тіні чи поруху гілки на вітрі мені пересихало в роті, а серце гупало, мов навіжене. Я думав про Рюнара Віснера. Чоловік, який заперечував своє всевладдя, однак тримав у кулаку життя рибаків і майбутнє Вестьоя. Ґустав — рибак, а отже, людина Віснера. Над цим варто було помислити. А ще я думав про те, як відчайдушно Рюнар заперечував свою надмірну прихильність до малолітніх дівчаток. І про Віґдіс Віснер думав. Жінка справляла враження тихої і заляканої маленької істоти, але я бачив, як люто вона дивилася на свого чоловіка. Нелегко Рюнарові Віснерові жити з дружиною, яка з ненавистю дивиться на нього, як на людину, не гідну християнського прощення.

Я полегшено перевів подих, побачивши червоний вказівник з написом Кав’ярня Вестьой. У вікнах темно, двері замкнені, але цього вечора я не забув ключа. Східці скрипіли під ногами, коли піднімався на другий поверх. Я зайшов до своєї кімнати, зняв пальто. Пляшка коньяку золотаво виблискувала на нічному столику, та я її проігнорував. Тихо скрадаючись, рушив темними коридорами.

Після любощів вона зовсім розімліла. Ледь спітніла, ніби вкрита блискучою, тонкою плівкою, лежала поверх ковдри й безсоромно потягувалася, немов велика кішка. Потім перевернулася на бік, підперлася ліктем і задивилася на мене. Ніколи раніше не помічав зеленкуватих плямок у її очах.

— Втомився, Мікаелю?

— Ні, не втомився, думаю. Останніми днями я тинявся селом, розпитував, але ніхто нічого мені не розповів, — я сів у ліжку, підклавши під спину подушку. — Ти ж знала Анну та Сірі. Розкажи мені щось про них…

— Та я нічого суттєвого для справи й не знаю.

— І все ж. Просто розкажи, якими вони були, що любили, чого не любили, як їм велося у школі, щось таке…

— Це тобі допоможе?

— Не знаю, Маґдо, — зітхнув я. — Але образ обох дівчат такий невиразний. Щось тут не так, чогось я не можу намацати, фігуранти у цій справі ніяк не хочуть оживати. Я читаю, безупинно читаю про них, вони ж залишаються неживими шаблонами, кліше. А злочини… — я зам'явся, намагаючись дібрати слова, які б зуміли описати мої відчуття. — Ти ж знаєш, як ми іноді, говорячи про особливо жорстокі злочини, вживаємо слово нелюдський? Нелюдський вчинок або нелюдський злочин?

— Ну?

— Це слово неправильне. Усе якраз навпаки. Злочини дуже навіть людські діяння. Вони можуть бути вражаючими, приголомшливими, навіть гнітючими до задухи, але завжди глибоко людськими. У людині криється схильність до будь-якого вчинку, будь-якої перверсії. Лише культура чи, якщо хочеш, цивілізованість стримує нас від цього.

— Чи не надто цинічний погляд на людину?.

— Та ні, радше реалістичний. А ще я вірю, що люди, навіть найгірші серед нас, мають схильність до протилежного, до самовідданості і… шляхетності. Тож, на мою думку, існує певна рівновага.

— Але як це в'яжеться з Анною та Сірі?

— Злочини не трапляються у вакуумі. Вони мають свою мотивацію, свою логіку, свою форму перверсійної доцільності. Є злочинці і є жертви, між ними існує своєрідна соціальна динаміка. Тому дещиця інформації про осіб, пов'язаних з цією трагедією, могла б мені допомогти.

Маґда замислилася.

— Я розумію, що ти маєш на увазі. Але то було так давно. Я навіть не знаю, що пам'ятаю, а що — ні. Можна мені сигарету?

— Я не знав, що ти куриш.

— Лише іноді. В особливих ситуаціях.

Вона перейшла голяка через кімнату, взяла пачку сигарет і попільничку.

— Розкажи мені про них, — попросив я ще раз.

Маґда затягнулася, видихнула догори цівку сизого диму.

— Як я пригадую, вони були дуже несхожі між собою.

— Це як?

— Анна гарна такою викличною красою, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Вона рано дозріла. А Сірі —