Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пацики, Анатолій Дністровий 📚 - Українською

Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

398
0
03.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пацики" автора Анатолій Дністровий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 100
Перейти на сторінку:
говорить Коновал. Кінь педальний. «А хулі? він тобі ж висить? а? висить?»

«Ну мені висить, а не тобі?»

«А тобі для мене шкода? якшо не хочеш з нього брати, дай мені… і я візьму».

«Всьо нормально», — кажу йому, все це починає дратувати.

«Ідеш?»

«Да»; пауза. Чьо я погодився? Не знаю. Кожен день висіти на хаті й нічого не робити — харить. Доклеюю верхній лівий кут стіни картинками. Залишилося небагато. Вчора біля гастроному «Київ» у кіоску «Союздрук» купив два номери польської «Kobieta» і звідти вирізав кілька симпатичних мордочок курв із гарними цицьками під купальниками. Невдовзі знову телефонують. Знову Коновал. Він говорить, що йому на вечір треба хата, старенький, виручай, я прийду не сам.

«Тобі нада варити?».

«Да. Але ти не переживай. Всьо буде нормально».

«Хочу вірити».

«Я двох бабасьок приведу».

«Сподіваюсь, не триперних?»

«Ображаєш, я схожий на балабола? а?»

Поки вони не припхалися, швидко прибираю: брудні шкарпетки, футболки, труси, які лежали на підлозі у ванні, закидаю в пральну машинку, на кухні мию гору брудного посуду, у своїй кімнаті більш–менш наводжу порядок. Приймаю душ і все таке інше. Біля дев'ятої вечора підвалюють. Коновала трохи попустило, говорить жвавіше, а на жовтому обличчі де–не–де пробивається рум'янець. Дві сцикухи, які прийшли з ним, виглядають дещо затасканими. Ту, котра менша на зріст і має чорне фарбоване волосся, я раніше з Коновалом уже бачив. У неї, як завжди, ноги із синцями, під нігтями бруд, несвіжий, поношений одяг і тупий, ганюрський макіяж. Інша виглядає привабливіше, ненафарбована, одягнута просто: у кремову футболку на короткий рукав, з–під якої випинаються два симпатичних соски, і в катонові блакитні шорти, в яких торочаться нитки. Мене одразу приваблюють її губи: маленькі, але повні, навіть виникає бажання їх поцілувати. Коновал, мудак, одразу біжить на кухню, шукати баняки, іншу хуйню для «хімії», забуває нас познайомити.

— Я — Толік.

— Очень приятно. А я Марина.

Мене дивує її російська мова. Мабуть, вона живе в центрі, де є кілька російських шкіл. Страшненька тьолка Коновала, імені якої я ніяк не можу згадати, каже, що Маріна приїхала з Донецька, вона в Тернополі вперше, все життя мріяла побувати на Західній Україні. Правда? Да, відповідає Маріна. З кухні мене кличе Коновал. Йдемо до нього. Він запалює газову плиту, ставить велику каструлю. З чорної сумки дістає целофановий пакет соломи, радісно цілує його, потім витягує дві банки гарючьки (автомобільний розчинник 247–й), а в мене просить поташ. Тільки вікна повідкривайте, кажу їм, бо не буде чим дихати. Не сци компотом, відповідає Коновал, бере мене за руку й виводить у коридор перетерти по кілька слів. Маріна подобається? — запитує й плескає мене по плечу. Навіть не знаю, що йому відповісти. Толян, вона по Україні катається, фестивалить, можеш її взяти, роби з нею, що хочеш, але за це маєш давати їй хавчик, і щоб вона мала де спати. Хай поживе в мене, кажу, мої старі зараз зависають на дачі, будуть аж у неділю. Коновал усміхається, наближається до мого вуха й шепоче: Толян, це така — не пожалієш, мертвого підніме, вона три дні в Короля жила, каже він, але Король зі старими чюхнув на Азовське море. Добре, домовились, відповідаю і йду до своєї кімнати. Через годину тут буде пекло. Падаю на ліжко й не хочу думати про те, що зараз відбувається за стіною, на кухні. Думаю про Маріну й про те, як кілька днів житиму з нею. Навіть уявляю, як ми будемо трахатися. Старший Машталір колись казав, що непримітні тьолки в ліжку таке витворяють, ого! Мати, якби цей зоопарк побачила, йобнулася б на місці. Через кілька хвилин заходить Коновал і просить аптечку. Ти вже в ній порпався, ще два місяці тому, кажу йому, але він невинно давить либу й просить дозволу попорпатися знову. Не встигаю відповісти, як Коновал радісно прямує в кімнату моїх старих, і я чую, як відчиняються дверцята в серванті, де лежить наша домашня аптечка.

— К тебе можна? — з'являється Маріна й зупиняється на порозі кімнати.

— Заходь. Шо вони роблять?

— Мутят, — каже вона, повільно й легко проходжається до вікна, кілька секунд дивиться вниз на вулицю, зігнувшись, від чого овали її сідниць стають іще привабливішими. Дивлячись на неї ззаду, відчуваю, як встає болт. Вона обертається й зиркає на мене незрозумілим, ніяким поглядом, так дивляться, коли нема жодних емоцій: ні страху, ні печалі, ні любові, ні зневаги, просто погляд, тупий, як двері.

— Донецьк красивіший від Тернополя? — питаюся, аби хоча б так прогнати незручну мовчанку. Вона не відповідає, лише оцінюючи стежить. Я не звожу з неї очей, врешті, вона здається й каже, щоб приїхав і подивився. Запрошуєш? — питаю; Маріна усміхається й відповідає, що гостям буде рада.

— Если не будет денег, ты автостопом едь.

Квартиру поволі охоплює густий сморід від гарючьки. Відчиняю вікно, потім виходжу в іншу кімнату й там відчиняю також. Із кухні валить нестерпний різкий духан. Коновал варить у мене вже не вперше, запах після цього стоїть дуже довго, навіть печений, палений хліб, який я потім ношу на виделці по квартирі, аби його дим перебивав запах гарючьки, мало допомагає. Маріна сидить неподалік на ліжку, чую, як у неї бурчить у шлунку. Мабуть, хоче хавати. Будеш їсти? — запитую в неї. Да, несміливо відповідає вона. Зараз, підводжуся, піду холодильник потрушу. Відчиняю двері на кухню, й мені одразу ріже в очі. Біля камфорки над великою каструлею, з якої валить пара від кип'яченої води та гарючьки, стоїть змарніла й зблідла тьолка Коновала. На її липкому, жирному обличчі виступає рясний піт, правою рукою вона швидко розмахує складеною в невеликий прямокутник газетою й тим самим розганяє випари. Лівою рукою тримає натягнуту на носа футболку й неприємно кривиться. Коновал сидить за кухонним столиком і розглядає на своїх руках чорні шахти

1 ... 51 52 53 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пацики, Анатолій Дністровий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пацики, Анатолій Дністровий"