Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко 📚 - Українською

Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

309
0
11.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дунайські ночі" автора Олександр Остапович Авдєєнко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 83
Перейти на сторінку:
трохи попереду на міцному повідку біг сильний, чуйний і пильний вовкодав.

Ще у розпалі літо, серпень надворі, а дощ періщить наче восени. Важкі хмари нескінченними табунами тягнуться над Дунаєм, лишаючи на верхівках тополь брудно-сірі клапті. Мулкий берег став м'який, податливий і. слизький. У туманній імлі сховалася румунська сторона і острови. Ледве-ледве видно баржі і пароплави, що проходять по річці. Проходять і тривожно гудуть.

Безлюдно на набережній. У скверику навпроти дебаркадера скрипучим маятником погойдуються під напором вітру ліхтарі, відбиваючи тьмяне світло.

Смолярчук перетнув це слабо освітлене місце і поринув у мокру, насторожену темряву, багато годин не вилазячи з неї.

На рахунку Смолярчука було чимало перемог. Не одного порушника знешкодив, запобіг кільком катастрофам, убивствам, руйнуванням… А скільки ще перемог, які звичайно не реєструються. Працю токаря, доярки, шахтаря, комбайнера легко обліковувати по кількості виробленої продукції. Але чим і як виміряти працю прикордонників? Увесь рік трудяться, витрачають багато патронів, солдатського харчу, державних коштів, а що видобувають, що виробляють? Тишу, спокій, мир, безпеку кордону. І це, невидиме, скромне, наповнювало Смолярчука високою свідомістю виконаного солдатського обов'язку, гострою причетністю до того, чим живе країна, чим законно пишаються люди. Кордон давно став для нього і переднім краєм Батьківщини, і переднім краєм великого, цілеспрямованого життя. І тому він ніколи не нудьгував навіть у глухій Ангорі. Тумани, дощі, багнюка, холодний вітер не гнітили його, не виводили з рівноваги. В будь-яку погоду, в будь-який час дня і ночі, в будь-якій обстановці він почував себе добре.

Ворог іноді атакує кордон у Прибалтиці, Білому і Чорному морях, намагається пролізти в горах Паміру, біля підніжжя Арарату і в теплих лиманах Каспію, на водорозділі Копет-Дагу, в Туркменії, в її піщаних пустелях, а тут, у гирлі Дунаю, на такому примітному, такому важливому міжнародному перехресті — тривале затишшя. За весь рік не було жодної надзвичайної події. Ніяких підозрілих дій на його підступах. Чому? Кордон неприступний? Так, правильно. Але й на Кавказі такі ж умови, і в Закарпатті, і в Прибалтиці, проте там ні-ні та й з'являться молодчики звідти, із Заходу. В. чому ж справа? Мабуть, дунайський напрямок досі вважався у ворога глибоким резервом. Вважався!

З такими роздумами Смолярчук пройшов уздовж берега, до правого флангу.

Мокрий, з пудовими шматками грязюки на чоботях, втомлений, але задоволений, що не виявив ніяких помилок, повертався Смолярчук на заставу. Втомився і солдат, який його супроводив. Навіть невтомний Витязь вимотався до краю: відверто наполегливо тягнув довідок, рвався додому, в сухий теплий будиночок.

Смолярчук ще раз, тепер у зворотному напрямку, перетнув придунайський скверик. Ліхтарі, як і досі, погойдувалися, скрипіли, освітлюючи одну групу дерев і ховаючи в темряву іншу.

Витязь загарчав. Смолярчук натягнув повідок, озирнувся. Боковою алеєю від пристані до застави простував високий чоловік у плащі, в капелюсі, з чемоданчиком.

«Приїжджий, тільки-но приїхав», — подумав Смолярчук і, глянувши на невеликий рейсовий пароплав Ізмаїл — Одеса, що пришвартувався біля дебаркадера, попрямував далі.

Витязь не переставав гарчати, наїжачився.

Біля виходу із скверика, за кілька кроків од огорожі застави, Смолярчук почув позад себе схвильований голос:

— Товариші!..

Чоловік у плащі повільно підійшов. Зляканими, збентеженими очима дивився то на собаку, то на прикордонників і мовчав. Обличчя молоде, біле. Губи тремтять.

— Що сталося? — запитав Смолярчук і підтягнув до себе Витязя.

— Ви… ви звідти? — чоловік махнув рукою в напрямку великого двоповерхового будинку.

— Так. А що?

— Прикордонники?

— Так.

— Я хочу бачити начальника. Я мушу повідомити йому.

— Я і є начальник. А ви?..

— Моє прізвище… Качалай Матвій Матвійович. Я щойно приїхав з Одеси… Пробачте, мені важко говорити. Я боюся… мене не повинні бачити з вами.

— Ходімо! — Смолярчук пропустив молодика, який назвав себе Качалаєм, вперед. У скверику не було нікого.

На заставі, у теплій, яскраво освітленій канцелярії Смолярчук уважно подивився на незнайомого. Ніяких особливих прикмет, нічого такого, що впадає в око. Звичайний плащ, який можна купити в будь-якому магазині. Чорні черевики з калошами. Сіренький пом'ятий костюм. Дешевий потертий чемодан. Поношений, натягнутий на вуха капелюх.

Качалай сів, поклав на коліна руки і категорично заявив:

— Ви повинні мене арештувати. Тому я й прийшов.

Смолярчук зняв тілогрійку і з холодною цікавістю глянув на Качалая.

— Не туди потрапили. За віщо вас арештовувати? Що ви зробили? Вчинили злочин?

— Ні, не вчинив, але… Справа в тому, що я… що вони…

— Документи!

— Пробачте! Ось.

Молодик вивернув кишені, поклав на стіл гроші, воєнний квиток, паспорт, командировочне посвідчення, перепустку і, нарешті, конверт із запискою і грішми, адресований Петру Кашубі. Документи, здається, справжні. Так, Качалай Матвій Матвійович. Тисяча дев'ятсот тридцять першого року народження. Українець. Народився в Одесі, прописаний там же. Відряджений до міста Ангори обласною філармонією. Строк відрядження — з п'ятнадцятого серпня до п'ятнадцятого вересня.

Смолярчук, проглянувши документи, ще раз спитав:

— Що ви зробили? Який вчинили злочин?

— Я… я нічого не зробив. Слово честі. Присягаюсь. А ось вони…

— Хто?

— Мій батько, його друзі… друзі… Обплутали. Ви повинні арештувати мене і відправити до Одеси.

— А ви звідки сюди приїхали?

— З Одеси.

— Чому ж ви не пішли в Одеське управління і не попросили, щоб вас там арештували?

— Боявся. Міг туди й не дійти. Лише тут відчув себе у безпеці. Коли б ви тільки знали, як я намучився!.. Пробачте, я більше не можу. Все розповім там, в Одесі, Органам безпеки. Нічого не збираюся приховувати.

— На одне питання попрошу відповісти тут. — Смолярчук узяв

1 ... 51 52 53 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"