Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Та, яку я забув, вразила мене наче стрілою в серце, коли сказала: «Ви чуєте ваш загублений дзвін?»

Адже, зрештою, що я маю тобі сказати? Я часто ходив на гору й сідав там. Я дивився на місто. Або ж гуляв у тиші своєї любові й слухав, як розмовляють люди. Звичайно, я чув слова, за якими йшли дії, як-от батька, що казав своєму синові: «Набери в цей глечик води коло джерела», або капрала, що казав солдатові: «Опівночі станеш на варту…» Але мені завжди видавалося, що ці слова не становлять таємниці, і що мандрівник, не знаючи мови, гадав би, що вони пов’язані зі звичайним життям, і вбачав би в них не більше дивного, ніж у діяльності мурашника, що аж ніяк не видається таємничою. А я, спостерігаючи вози, будівництво, піклування про хворих, виробничу діяльність і торгівлю свого міста, не вбачав би в них нічого, що не належало б тварині, трохи сміливішій, винахідлившій і тямковитішій від інших, але не менш очевидним мені видавалося, що, спостерігаючи людей у їхній повсякденній діяльності, я ще не бачив людини.

Адже там, де людина поставала переді мною й видавалася мені незбагненною на основі законів мурашника, там, де вона не давалася мені і я не знав сенсу слів, я бачив людей, які сідали колом на ринковій площі й слухали оповідача легенд, спроможного, якщо мав талант, піднятися під час розповіді і на чолі своїх слухачів спалити місто.

Звичайно, я бачив мирні юрби, що, натхнені голосом пророка, йшли за ним і танули в горнилах битв. Носій словесного вітру має бути нездоланним, щоб юрба, почувши той вітер, зреклася поведінки мурашника й перетворилася в пожежу, пропонуючи себе смерті.

Адже ті, що повертаються додому, вже змінилися. Мені здавалося, ніби для віри в магічну дію немає ніякої потреби шукати її в балачках магів, які були для моїх вух сукупностями дивовижних слів, здатних відірвати мене від дому, моєї роботи, моїх звичок і спонукати мене прагнути смерті.

Ось чому я щоразу слухав з увагою, відрізняючи результативну мову від тієї, яка не створює нічого, щоб навчитися розпізнавати, що саме несуть слова. Адже висловлене, звичайно, не має значення. Інакше кожен став би видатним поетом. Кожен вів би людей, кажучи: «Йдіть за мною задля нападу й запаху горілого пороху…» Спробувавши, ти побачиш, як регочуть із тебе. Не краща ситуація і в тих, хто проповідує добро.

Але, почувши, що кільком пощастило, і вони таки змінили людей, і помолившись Богові, щоб він просвітив мене, я зрештою навчився завдяки йому розпізнавати в словесному вітрі рідкісний тягар сімені.

До мене знову прийшов пророк із суворими очима, що день і ніч чаїв священний гнів, а на додачу був ще й зизоокий:

- Слід,- сказав він мені,- примусити їх до жертви.

- Звісно,- відповів я йому,- було б добре позбавити їх частки їхнього багатства, зменшивши їхні запаси, від цього вони трохи збідніли б, але збагатилися б сенсом, набутим під час цієї процедури. Адже вони нічого не варті для себе, не зайнявши місця в якомусь обличчі.

Та він не слухав мене, зосереджений на своєму гніві.

- Було б добре,- казав він далі,- щоб вони взяли на себе покуту…

- Звісно,- відповів я йому,- бо, не маючи харчу в дні посту, вони знатимуть радість повернення до харчів, або ж будуть солідарні з тими, хто голодує внаслідок примусу, або ж об’єднаються з Богом, плекаючи свою волю, або ж просто врятують себе від погладшання.

І тут пророка прорвало:

- Передусім було б добре, щоб їх покарали!

Я зрозумів, що він терпить людину, тільки прикуту до вбогого ложа, позбавлену хліба і світла в тюремному підземеллі.

- Адже слід,- наполягав він,- викоренити в них зло.

- Ти ризикуєш викоренити все,- відповів я йому.- Невже не було б краще замість викорінювати зло збільшувати добро? Й вигадувати свята, які ошляхетнюватимуть людину? І вбирати її в одяг, у якому вона не видаватиметься такою брудною? І краще годувати її дітей, щоб вони могли вдосконалитися від науки молитви, не зосереджуючись на муках своїх животів?

Адже йдеться не про межі, накинуті належним людині благам, а про порятунок силових полів, бо лише вони керують якістю і обличчями, що тільки й промовляють до її духу та серця.

Тих, хто може змайструвати човни, я пошлю плавати на тих човнах і ловити рибу. А тим, хто може збудувати кораблі, я звелю збудувати кораблі й завоювати світ.

- Отже, ти прагнеш розбестити їх багатствами!

- Ніщо, пов’язане з приготованими запасами, не цікавить мене, а ти нічого не зрозумів,- сказав я йому.

Отже, я б сказав про людину: «людина є тільки тоді, коли вона чогось варта в силових полях, людина спілкується тільки через богів, яких вона уявляє собі і які керують нею та іншими, людина має радість тільки в тому, що віддає себе завдяки своїй творчості, людина вмирає щасливою тільки тоді, коли лишила себе у світі, людина вичерпує запаси, і всяка показана сукупність видається їй патетичною, людина прагне пізнати і п’яніє, пізнавши, людина…

Мені треба охарактеризувати людину так, щоб її основні прагнення не були підпорядковані та ушкоджені. Бо, якщо треба зруйнувати дух творчості, щоб заснувати порядок, цей порядок мене не цікавить. Якщо треба стерти силове поле, щоб збільшити розмір черева, цей розмір мене не цікавить. Так само й тоді, якщо людину треба занапастити безладдям, щоб звеличити її в моєму духу творчості, такий дух, що руйнує сам себе, не цікавить мене. І якщо треба дати людині загинути, щоб піднести силове поле, і тоді буде силове поле, але не буде людини, це силове поле не цікавить мене.

Отже, я, проводир, що чатує над містом, говоритиму цього вечора про людину, й зі схильності, яку я створю, народиться якість