Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Над Чорним морем, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

203
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Над Чорним морем" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 71
Перейти на сторінку:
- ска­зав з па­фо­сом Ко­маш­ко, і йо­го очі блис­ну­ли; го­лос став го­лосніший і твердіший.

- Воно, бач­те, теє-то, так, але… гм… луч­чих лю­дей ча­сом па­ли­ли в ба­гатті, - обізвав­ся Нав­роцький.


- Нехай і па­ли­ли, але з то­го по­пе­лу повс­та­ла жи­ва си­ла, - ска­зав Ко­маш­ко, - а її ніко­ли не спа­лять лихі лю­де.


Саня гля­ну­ла йо­му в очі.


«Я з то­бою лад­на й в во­гонь ки­ну­тись, - по­ду­ма­ла во­на. - Зго­риш ти - зго­рю й я».


Старий батько по­хи­лив го­ло­ву й за­ду­мав­ся… Тур­бо­та за­во­ру­ши­лась в йо­го серці…


Сиза імла розс­те­ля­лась по морі. Скелі ніби жевріли жа­ром на сонці. Мо­ре, гла­деньке й лис­ню­че, ле­жа­ло в ске­лис­тих бе­ре­гах, як до­ро­ге дзер­ка­ло в тем­них ра­мах. Був той вечірній пиш­ний час над мо­рем, ко­ли жи­ва ду­ша не­са­мохіть розімліває; по­чут­ли­ве сер­це зне­хо­тя стає живіше, добріше й по­чут­ливіше.


- Ніяка си­ла не спро­мо­жеться по­га­сить в мені свя­то­го вог­ню, - ти­хо обізвав­ся Ко­маш­ко.





XI



Тим ча­сом Фе­сен­ко, розп­ро­щав­шись з Бо­ро­давкіним, ішов до Нав­роцько­го. Ти­хою хо­дою йшов він ву­лич­кою, що ніби уг­ну­лась в бал­ку й знов ви­ги­на­лась на­го­ру. Тінь по­ля­га­ла на балці. На­горі че­рез лист акацій блис­ка­ло проміння над­вечірнього сон­ця й че­рез бал­ку си­па­лось на дру­го­му боці на білі не­ве­личкі ха­ти, на. гар­ненькі покрівлі й об­си­па­ло їх теп­лим світом.


Тихий вечір роз­во­ру­шив ду­ми в серці в Фе­сен­ка. Пе­ред ним ніби май­ну­ло гар­не Са­ни­не лич­ко. Йо­му ніби в самі очі заг­ля­ну­ли її тихі, бла­китні, як вечірнє не­бо, очі. І не­са­мохіть вир­ва­лось з йо­го гру­дей лег­ке зітхан­ня.


«Шкода Сані… Але двад­цять п'ять ти­сяч і дім! Це не жар­ти. Ко­ли б пак мені ті гроші з до­да­чею Сані! Та нічо­го ро­би­ти: тре­ба бра­ти в до­да­чу Ма­ню. На її гроші я зак­ла­ду собі грунт для кар'єри… гм… Прав­да, во­но якось не­мо­рально. Але те­пер світ не та­кий, щоб ду­же це­ре­мо­ни­тись з мо­ральністю. Мо­ральність жи­вотіє тільки в книж­ках. Іде­али - нісенітни­ця й клопіт в прак­тич­но­му житті. В світі па­нує один за­кон біологічний: де­ре­во за­пус­кає коріння в грунт і ви­си­сає сік з землі, глу­шить кру­гом се­бе кущі та слабкіше де­ре­во… Пус­ти­мо й ми коріння в дур­ний людський на­товп і бу­де­мо п'явкою ви­си­са­ти сік кру­гом се­бе, звідкіль тільки мож­на. В світі скрізь співається ста­ра, як світ, пісня: «Той, хто не ма­же, той ду­же скри­пить; хто не лу­ка­вить, той зза­ду си­дить». Зза­ду я ніко­ли не ся­ду; луч­че сидіти спе­ре­ду… І ми ся­де­мо спе­ре­ду, і за нас ко­лись за­го­во­рять в світі. Бу­де­мо ма­за­ти, щоб не скрипіло, бу­де­мо лу­ка­ви­ти; де тре­ба, приг­не­мось, уда­мо з се­бе підли­зу та про­но­зу, а потім підніме­мось ви­со­ко вго­ру. Але що бу­де, як зго­ри повіє інший вітер? як ча­сом зве­лять зап­ро­ва­ди­ти ті іде­али, ті ідей­ки, ті прин­ци­пи в жит­тя? - спи­тав сам в се­бе Фе­сен­ко. - Тоді ски­не­мо од­ну маш­ка­ру та надіне­мо іншу, хоч би й маш­ка­ру честі й прав­ди. Це не­ве­ли­ка шту­ка. Чи то я один в маш­карі? Шко­да, що моє прізви­ще не арис­ток­ра­тич­не. Фе­сен­ко… гм!.. Фе­сен­ко… так і знать, що моя як не ба­ба, то якась дур­на пра­ба­ба бу­ла Феська, взяв би її не­чис­тий…»


Фесенко роз­сер­див­ся й був на­по­го­тові да­ти по по­ти­лиці своїй бабі або пра­бабі, як­би во­ни якимсь чу­дом опи­ни­лись те­пер пе­ред ним.


Фесенко й нез­чув­ся, як дійшов до мо­нас­тирської гос­ти­ниці. Він підвів го­ло­ву й зир­нув набік. Під акаціями, прос­то вікна гос­ти­ниці, він уг­лядів не ба­бу й не пра­ба­бу Феську, а Нав­роцьку й її доч­ку Ма­ню. Во­ни сиділи за сто­лом. Стіл був зас­те­ле­ний білою, як сніг, ска­тер­кою. Са­мо­ва­ра на столі ще не бу­ло. Фе­сен­ко зняв циліндер і ввічли­во пок­ло­нив­ся да­мам. Нав­роцька поп­ро­си­ла йо­го сісти й на­пи­тись з ни­ми чаю. Фе­сен­ко пос­та­вив на траві свій циліндер, ки­нув до­ро­гий шов­ко­вий зон­тик з руч­кою з сло­но­вої кості й граціозно сів на кінчи­ку стільця.


«Гарний, гар­ний, як місяць пов­ний! Варт та­ко­го же­ни­ха за­лу­ча­ти до своєї Мані», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.


- Як же ва­ше здо­ров'я? - спи­тав Фе­сен­ко в Нав­роцької й осміхнув­ся. З-під чор­них тон­ких вусів блис­ну­ли рівні, як підрізані, білі, доб­ре ви­чи­щені зу­би.


- Спасибі вам! Мені ста­ло луч­че, - ска­за­ла Нав­роцька і вту­пи­ла свої очі в йо­го.


«Гарний, як кар­ти­на! Чо­ло ви­со­ке, бро­ви ви­сокі, - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Тре­ба йо­го до­кон­че за­лу­чи­ти до Мані».


Гарна Фе­сен­ко­ва пос­тать на фоні мо­ло­дих акацій вис­ту­па­ла в усій красі, різко, яс­но, як на­мальова­на: плечі ши­рокі, гру­ди дужі, бу­до­ва тіла міцна, кре­мез­на. Чер­воні гу­би зви­ва­лись ямоч­ка­ми по­се­ре­дині. Це був тип одеський, гар­ний, рос­лий, ду­жий тип півден­но­го над­морсько­го краю.


- Де ж Ха­ритін Ки­ри­ло­вич? - співав Фе­сен­ко.


- Десь гу­ляв з Са­нею над мо­рем, отам над кру­чею, - ска­за­ла Нав­роцька.


Фесенко пильно гля­нув Мані в очі й по­чав її ча­ру­ва­ти своїми гост­ри­ми ка­ри­ми очи­ма: він ки­нув на неї гост­рий ор­ли­ний пог­ляд, а потім приж­му­рив їх. Ма­ня спус­ти­ла свої очі на од­ну мить. Фе­сен­ко лип­нув на неї вдру­ге, не­на­че вда­рив очи­ма. Ма­ня ди­ви­лась на йо­го спокійно, не­на­че та яг­ни­ця.


«Очі спокійні, не­на­че в скля­ної ляльки: ні доб­ро, ні зло, ні при­хильність, ні лю­бов не світиться в їх», - по­ду­мав Фе­сен­ко.


Маня й справді ди­ви­лась на йо­го своїми без­вин­ни­ми й ди­тя­чи­ми очи­ма. В неї бу­ли очі гар­ної си­тої те­лич­ки.


Фесенко приж­му­рив очі й ки­нув со­лод­ки­ми очи­ма на Нав­роцьку. Гострі Раїсині очі на од­ну мить ста­ли м'які, аж со­лодкі.


«Стара дер­жа­ти­ме ру­ку за мною. Це доб­ре. Двад­цять п'ять ти­сяч не­на­че вже в ме­не в ки­шені», - по­ду­мав Фе­сен­ко й зне­хо­тя лап­нув до­ло­нею за ки­ше­ню.


- Що ж ви те­пер ма­люєте, Маріє Ха­ри­тонівно? - спи­тав в Мані Фе­сен­ко. - Пев­но, рожі та лелії!


- Тепер я ма­люю простіші сю­же­ти, - обізва­лась Ма­ня й не до­го­во­ри­ла.


- І простіші й про­заїчніші, - до­го­во­ри­ла за доч­ку ма­ти. - Во­на ма­лює чов­на на бе­резі мо­ря під ске­лею.


- О, та й це сю­жет не про­заїчний: чов­ник ма­ленький, синє мо­ре, сірі скелі, вес­ло на човні, кру­гом білі хвилі. Чую по­езію! - ска­зав Фе­сен­ко, при­ки­нув­шись по­етом.


- Шкода, що тут не­ма фор­теп'яна. Моя Ма­ня за­бу­де зовсім му­зи­ку. Во­на вже грає Шо­пе­на, - обізва­лась ма­ти.


- Невже ви граєте гм… гм… Шо­пе­на? - аж крик­нув Фе­сен­ко. - Вже дійшли до та­ких труд­них п'єс в ваші літа! Честь вам і сла­ва! - ска­зав со­ло­деньким го­ло­сом Фе­сен­ко.


Чи труд­ний, чи ле­генький той Шо­пен - він не тільки не знав то­го, але й навіть ніко­ли не чув за Шо­пе­на, бо зовсім не ціка­вив­ся му­зи­кою.


- Чи не ду­маєте, Раїсо Ми­хай­лівно, пос­ла­ти Марію Ха­ри­тонівну на кур­си в універ­си­тет?

1 ... 51 52 53 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Над Чорним морем, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Над Чорним морем, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"