Читати книгу - "Душа дракона, Лаванда Різ"

- Видно пробачив, якщо вже я тут, - прорік Варон, примружившись, дивлячись у далечінь. - Так, мені довелося залишити тебе на час, але я завбачливо велів тобі стрибати на разі небезпеки. Мої воїни були готові. Ми б не дозволили Атавану тебе забрати. Ти багато чого не знаєш і багато чого ще не навчилася помічати. ... А сіль у тому, що Угрюм гора на півночі - це місце заслання. Туди відправляють невгодних і тих, що провинилися. У кожного свій термін. У мене він довічний. Я повинен нести службу на кордоні до самої своєї смерті. Звичайно, я можу залишати Сторожову вежу з різних причин, але лише на якийсь час. Я був засланий на Угрюм гору звичайним вартовим, після дослужився до командора. Мене засудили за вбивство немовляти, але він був не моїм сином. І я зовсім не пишаюся своїм вчинком, Джинджер. У той час мене затопила лють і біль зради. ... У минулому я дійсно був одружений, тепер же вона для мене лише ненависний спогад і нагадування про помилку. В юності, всім своїм палким серцем я полюбив дівчину, володарку Селесту, і готовий був скинути сонце до її ніг. У ті дні мій батько сидів намісником в одній з північних цитаделей - Краш. У мене було трохи більше влади і багатства, ніж у інших владик півночі. Селеста була мила зі мною, наскільки можуть бути милими змії, але мене засліплювало моє почуття. Ось тільки по її словам я був м'якотілим слиньком, а не справжнім драконом, адже справжні дракони кровожерні, вони сіють страх, всемогутні володарі. Коли я зрозумів, що народжена нею дитина не моя - я збожеволів від ревнощів, довівши їй, що кровожерливість це не гідність. Тоді в мені згоріла моя любов. Довгий час я жахався взагалі від всіх жінок. Незважаючи на свою владу батько заслав мене. А я з тих пір більше не допускаю ударів в спину. Але несподівано впавши на мою голову, своїм характером, своєю щирістю ти підкупила мене, Джинджер. І я згадав забуте тепло, що розливається в серці, я прив'язався до тебе і зрозумів, що не хочу тебе втрачати. І не те щоб я не хотів пускати тебе в душу, просто твій дар іскри здатний розкрити таємниці, про які ми, владики, мріяли б забути. Ти тягнешся до драконів, ти шукаєш в нас краще, вище призначення, можливо, щоб пояснити для себе устрій нашого світу і дуже сильно засмучуєшся, втрачаючи віру, коли бачиш в деяких з нас лише монстрів. Тому владики Угрюм гори опускають очі, тому я не дозволяю проникнути глибше. Тому що всі ми не безгрішні. Я побоююся, що це відверне тебе від твого призначення.

- І яке ж моє призначення? - тихо поцікавилася Джин.

- Бути з драконом. Віддати йому своє серце, - полум'яно глянув на неї Варон, залишаючи більшу частину недомовлених слів в цьому погляді.

- Виявляється, тобі пропонували свободу і дозвільне існування в достатку, а ти через мене від цього відмовився, - видихнула вона, продовжуючи мучитися почуттям провини, за те, що була такою різкою  по відношенню до нього.

- Щоб переміг цей щеня зі сходу? Так ні за що! - лукаво посміхнувся Варон, не бажаючи зізнаватися.

- Хочу тебе поцілувати. Прямо зараз, - задихнулася вона від почуття.

- Чому і за що?

Вона не відповіла вголос. Дивлячись йому в очі, вона відчула і пропустила через серце свої думки.

«Тому що ти той, за ким я хочу і буду слідувати все своє життя».

Їхній зв'язок дозволила йому відчути все те, про що їй подумалось. Одним рухом Варон перетягнув дівчину на свого коня, усадивши до себе обличчям. Де Джинджер одразу припала до його губ з відчайдушною ніжністю.

До самого Малока всі розмови звелися до поцілунків. І що тішило самого Варона - ласка дівчини не була навіяна приреченістю або вигодою - вона хотіла його з власної волі, не бачачи в ньому прокляте чудовисько.

Вони так і в'їхали за ворота цитаделі разом на одному коні, а другий кінь  просто плентався позаду. Зіскочивши з коня, Варон дбайливо зняв дівчину, і лише потім передав депешу охороні. Взявши їх у коло - владики-воїни недобрими поглядами оглядали прибулих з напруженою цікавістю, чекаючи рішення свого намісника.

Титан півночі залишався непохитним у своєму суворому спокої, а ось Джинджер на відміну від нього нервувала, ця цитадель кишіла драконами, їх було занадто багато проти одного Варона. У неї склалося відчуття, що вони добровільно забралися в пастку.

- Давай просто скажемо їм правду, - прошепотіла вона йому. - Порятунок дракона адже шляхетна місія? Нам повинні посприяти.

- Можливо. А можливо і ні. Доведеться ризикнути і розкрити їм хто ти є. Якщо намісник нас прийме, побач його дракона. Але договір залиш укладати чоловікам, - так само пошепки відповів він їй.

- Вам дозволено увійти. Намісник бажає прийняти владику Варона! - оголосив командувач охорони цитаделі. - Ні, для наложників у нас окремий вхід! - перешкодив він, коли побачив, що Джин піднімається по східцях разом з Вароном.

- Тоді зробимо інакше! - вигукнув Варон, легко закидаючи Джин собі на плече. - Я своє звик носити з собою. Вона у мене дівчинка полохлива, губиться в чужих хоромах. Або хтось що проти має?

Сперечатися з ним не стали. Значних розмірів гість з півночі все ж таки викликав повагу. Один його плащ з драконівських шкур чого був вартий!

- Моє глибоке шанування, намісник Агар! – відлуння голосу Варона розлетілося по величезній залі.

- Владика Варон, командор Сторожової вежі, - стримано прозвучало у відповідь. - Що це?

І як тільки Варон поставив Джин на ноги, розвернувшись до намісника, вона спіймала його погляд. Пурпуровий дракон любив владу та бенкети, рідко піднімався в небо і потай сумував за своєю матір’ю. Його розбурхувало полювання, запах свіжої крові і жіночий плач. Найбільше він боявся втратити титул намісника і нападу з півночі. У нього було багато тимчасових дружин, дітей і наложниць. Все це Джин побачила за якісь лічені секунди.