Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Коротка історія семи вбивств 📚 - Українською

Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

269
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коротка історія семи вбивств" автора Марлон Джеймс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 247
Перейти на сторінку:
— і бачу його, що з’явився нізвідки. Його дім. Я постійно проїжджаю повз, але при цьому, здається, жодного разу на нього не дивився. Цей будинок — один з тих, що своїм виглядом натякають на багату історію. Я чув, що Леді-Мас-ґрейв-роуд з’явився через те, що пані з таким ім’ям не на жарт перепудилася, дізнавшись, що на її маршруті спорудив собі мало не палац темношкірий хлоп, — і проклала до себе окрему дорогу. Расизм у цих місцях пекучий і в’язкий, але при цьому такий невловимий для сторонніх, що мимоволі виникає спокуса перевірити його на ямайцеві, щоб подивитися, відчує він його чи ні. А будинок Співака так і стоїть.

— Ти його що, збираєшся кудись підвозити?

— Що? Кого?

— Ми вже понад хвилину стоїмо біля його дому з увімкненим двигуном. Кого ти чекаєш, Баррі?

— Навіть не знаю, про що ти. І звідки ти знаєш, чий це будинок?

— Ні-ні, та інколи я таки вибираюся з печери, в якій ти мене тримаєш.

— Не думав, що тобі є діло до якогось... дикуна, такого запального й патлатого.

— Господи, ти геть як моя мати. А мені, між іншим, подобаються запальні й патлаті. Він як Байрон. Байрон — це...

— Припини ставитися до мене як до клятого ідіота, Клер.

— Запальний й патлатий дикун. Він схожий на чорного лева. От би мені трохи такої дикості! Але в мене за плечима — Єль[189]. Неллі вважає, що на ньому дуже гарно сидять шкіряні штани. Реально гарно.

— Хочеш, щоб я тебе знову приревнував, люба? Чимало часу збігло відтоді...

— Сонечко, я вже чотири роки нічого такого не жду. Між іншим, Неллі сказала, що сьогодні ввечері у своєму будинку він приймає гостей на честь концерту за мир, і вона...

— Не йди туди сьогодні!

— Що? Це чому ж? Мені ніхто не указ... A-а... Зажди-зажди! Що ти сказав?

— Не йди туди.

— Ні. Ти сказав: не йди туди сьогодні. Ти щось знаєш, Баррі Діфлоріо.

— Поняття не маю... Про що ти питаєш?

— Я не ставила запитань. Що ж до твоєї жахливої реакції, яка мала б спонукати мене не втручатися в чужі справи, то я тобі полегшу завдання: мені наплювати. Баррі...

— Що? Що знову, Клер? Що, в біса, таке?

— Ти проїхав лівий поворот до перукарні.

Дружина переконана, що додому хочеться тільки їй. Але я теж хочу додому. Мені до смерті хочеться додому! Тільки різниця в тому, що я вже знаю: повертатися нам нема куди. В кожному разі, там немає домівки в колишньому значенні цього слова. До того ж ми обоє забули, що з нами в машині їде малюк Айден.

Алекс Пірс

ивна річ: намагаєшся заснути, намагаєшся так, що невдовзі розумієш: ти фактично працюєш над тим, щоб зануритися в сон, — але в підсумку по-справжньому так і не засинаєш, бо в такому разі це вже не сон, а робота. Від якої досить скоро потрібна перерва.

Я відчиняю розсувні ворота: вхід для транспорту вільний. Проблема Нью-Кінгстона в тому, що він дуже вже далекий від реґі. Я ніколи не мав цієї проблеми, коли зупинявся в центрі, де завжди кипіла музика — який-небудь джем-сейшн або концерт. Але, чорт забирай, брате, це ж сімдесят шостий рік, уже майже сімдесят сьомий. Люди з посольства, яких я навіть не знаю, почали наполегливо радити мені після певної години не спускатися нижче Кросроудсу, — люди, що живуть тут уже п’ять років, але й досі пітніють до полудня. Не можна довіряти тому, хто каже тобі, що йому дужже сподобалася твоя шпальта про «Муді блюз»[190]. Та я ніколи не писав ніякої шпальти про довбаний «Муді блюз»! І навіть якби я це робив, то в жодному разі не ставив би за мету догодити якомусь бевзю.

Сон усе не приходить, тому я натягую джинси з футболкою і спускаюся вниз. Треба все ж викурити цю самокрутку. Жінка на ресепшені, здається, спить як убита, тож я вислизаю до того як вона видає мені чергове попередження для всіх білих: виходячи, замикати за собою двері. Зовні тебе охоплює зусібіч задуха. Комендантська година все ще діє, тож відчуття таке, ніби можеш нарватися на неприємності, але насправді ніяких неприємностей і близько нема. А ось і полегшення серед ночі: я бачу водія таксі, який читає «Стар» у припаркованій на стоянці машині. Я питаю, чи може він відвезти мене в якесь місце, де все ще «стрибають». Він дивиться на мене як на якийсь знайомий йому типаж, хоча, напевно, джинси на мені аж надто облиплі, волосся надміру довге, а ноги затонкі, тож з вигляду я не якийсь там гладкий довбодзьоб у футболці «Від’ямай мене», що прибув сюди відтягнутися й потішити свою цюцюрку.

— Думаю, готель «Мейфер», партнере, саме на замку, — каже таксист, і звинувачувати його в цьому не можна.

— Я не з тих білих, які шукають, куди втекти від чорних. Ти можеш мене підкинути кудись туди, де реальна гулянка?

Він дивиться на мене пильніше і навіть згортає газету. Буду брехуном, якщо скажу, що це не одне з найсильніших вражень на світі: зазвичай нерухомий і ніби байдужий ямаєць раптом ворухнув для тебе дупою! Він дивиться так, ніби перед ним — перша жива істота, яку він зустрів за ніч. Це, безумовно, той момент, який, через власну тупість, псують 99,9% американців, коли надміру збуджуються від того, що, бач, вони сподобалися аборигену з Джемдауна, — але це реально неможливо, доки ви не склали в нього тест на відрив під реґі-ритм.

— А ти звідки знаєш, що десь щось відчинено? Комендантська година, братику мій, ту’ з цим строго.

— Та ну! У неймовірно кльовому Кінгстоні? Та навіть комендантська година не замкне це місто на замок.

— Проблем шукаєш?

— Та ні, намагаюся від них утекти.

— Я тебе ні про що не питав.

— Ха. Ну то поїхали кудись, де всі стрибають, неважливо, комендантська там година чи ні. Ти мені кажеш, що весь Кінгстон нині під замком? Це в п’ятницю ввечері? Не забивай баки, містере.

— Ранок п’ятниці.

Він ще раз оглядає мене. Я ледь стримуюся, щоб не сказати: «Послухай, друже, це в мене лише вигляд дурного туриста».

— Стрибай усередину, подивимося, що

1 ... 51 52 53 ... 247
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коротка історія семи вбивств», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коротка історія семи вбивств"