Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

− Танатріс надто самовпевнена і дурна, щоб становити реальну загрозу.

− Дурні тим небезпечніші, що їх часом не можна прорахувати, − зауважує мій темний господар.

− Тут ти маєш рацію, − похмуро кидає у відповідь його брат, і чоловіки знову замовкають, дозволяючи мені назад спливти в пітьму сновидінь.

Наступного разу я приходжу до тями вже від відчуття польоту. Мене знову кудись несуть. Причому загорнуту у плащ із головою. А коли я намагаюся висунути носа й озирнутися, ще й обличчям до грудей притискають, перешкоджаючи цьому.

Трохи збоку чути шерех. Здається, це величезний зміїний хвіст по підлозі шарудить лусочками.

– Чотжаре, за нашої відсутності повністю відповідаєш за її безпеку. Особистих служниць відбереш сам. Подбай про гардероб. Проконтролюєш також візит лікаря і всі дані відразу перекинеш нам із братом. Крім того, підбери кандидатури на роль наставниці. Перешли нам на розгляд, – віддає накази А-Атон у мене над головою. Отже, він мене й несе.

Відлуння його кроків стелиться попереду нас. І далеко не відразу я розумію, що зовсім не чую поряд Са-оіра.

– Розширення повноважень? Я подумаю, – упускає рі-одо, ніби відповідаючи на чиєсь невисловлене запитання. − І ні, встановлювати з Ліною ментальний зв'язок я тобі не дозволяю.

Він… із Чотжаром зараз говорить? У них є ментальний зв'язок?

− Не думай, що я не розумію твоїх поглядів, Чотжаре, − голос А-атона стає роздратованим. − Так, саме тому я вибрав для тебе таке покарання. Змирись.

Знов запановує тиша. Можливо, наповнена словами, яких я не чую.

– Твої аргументи переконливі. Я подумаю, − зрештою погоджується з чимось А-атон. – Якщо побачу, що ти подолав себе, то після коронації дозволю. Але тобі доведеться ще переконати мого брата – пауза. − Ні, з коронацією ми тягти не станемо. Сьогодні на Раді буде призначено дату.

На цьому розмова мого господаря з не таким уже й безмовним припиняється. І далі наш шлях продовжується у тиші. Я чую якісь звуки. Іноді навіть віддалені голоси. Шурхіт дверей, що відкриваються й зачиняються. А кілька разів навіть звук, що нагадує про грюкання звичних для мене дверей.

І ось мою голову відпускають. А мене саму майже одразу опускають кудись униз.

На ліжко, як виявилось. Велике ліжко, серед великої футуристично-розкішної кімнати.

− Ліно, з цієї хвилини ти живеш тут, − схиляється наді мною господар. – І спиш у цьому ліжку. З нами, твоїми се-аран. Дозволяю все оглянути та вивчити у наших покоях. З усіма проханнями та питаннями звертайся до Чотжара, він надасть тобі все необхідне і в разі потреби зв'яжеться з нами. Ти просила інформацію. У тебе буде наставниця, яка навчить поводитися відповідно до статусу імператорської се-авін. А поки що можеш під контролем Чотжара пошукати відповіді на свої запитання в інфомережі. Поки нас із братом не буде, слухаєшся свого охоронця. Зрозуміла мене?

На цих словах я мимоволі кидаю напружений погляд на застиглого осторонь змія.

− Він більше не завдасть тобі шкоди. Ні дією, ні бездіяльністю. Інакше сам помре, – нагадує мені А-атон, по-своєму витлумачивши цей погляд.

– Я вам вірю, мій пане, – підіймаю очі на А-атона.

− Це мені подобається, − несподівано посміхається мій білий се-аран. І, подавшись ближче, з тихим гарчанням накидається на мій рот. Цілує так жадібно та вимогливо, ніби не вони з братом зовсім недавно володіли мною у храмі. Кусає за нижню припухлу губу: − Чекай нас, Ліно. Ти сильно роз’ятрила наш голод, маленька се-авін.