Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

— Є… — почувся голос Надії. — Дякуємо за допомогу. Ви, Вероніко, теж можете бути вільні. Кулеметом займеться штатний другий номер.

Я зліз униз. Поступаючись місцем молодому парубкові. Років сімнадцяти від сили. В кожному разі пушок під носом у нього лиш починав темніти. Схоже, й справді, тут одна династія в екіпажі.

Обличчя у стюардеси, як на перемогу, було дещо надмірно заклопотане.

— Отакої? Ми ж перемогли. Де усмішка?

— Боюся, ще нічого не закінчилося, — не стала приховувати причину тривоги Надія. — Надто нетипово все. Сканери й надалі фіксують аномальну кількість динозаврів. Нічого подібного раніше не було. Командир каже, що їх немов притягує щось до бронехода. Або націлює…

— Та ну, — відмахнувся я. — Це ж тупі тварюки. Безмозгі створіння. Випадковість…

— Добре, якщо так. В кожному разі, через півтори години ми покинемо район їхньої активності.

— О, це гарно… — кивнув я. — А на разі, Надіє, як ви дивитеся на горнятко кави? В нашій компанії і за наш рахунок, звісно. Можете вибирати з найдорожчих сортів.

— Дякую, — посміхнулася у відповідь стюардеса. — Хто б відмовився від такої пропозиції. Але, як я здогадуюся, не задарма? Хочете у мене щось вивідати?

— Чого одразу «вивідати»? — пирхнув я. — Ми що, ворожі шпигуни? Розпитати… Я б так це назвав.

— І що саме вас зараз турбує?

— Динозаври… — не став я лукавити, пропускаючи дівчат поперед себе.

— Боюся, мої знання не настільки широкі у цьому плані, — потисла плечима Надія. — Я за фахом інженер-електрик. Зробити так, щоб у темній кімнаті запалало світло — це, залюбки. А уся ця палеобіологія, чи хто там вивчає тих потвор — це не за адресою.

— Ну, мене аж надто глибокі знання про них не хвилюють… — я зачекав доки мої супутниці вмістяться за столиком і подав знак офіціантці.

Дівчина у такому ж комбінезоні, як у Надії, тільки з білим фартушком замість портупеї, підійшла і приємно усміхнулася, очікуючи замовлення.

— Три капучино… командорські… — підморгнула їй стюардеса.

— І велику канапку з шинкою… — додав я. Відчуваючи, що спалений адреналін вимагає компенсації. — Дві…

— Ну, якщо не глибокі… — протягнула Надія. — То запитуй.

— Перш ніж почати розпитувати про тварюк, проясніть свої слова, щодо зони активності? Хіба вони не на всьому маршруті ведуть себе однаково?

— Ні, — мотнула головою провідниця. — На цю аномалію вже давно звернули увагу усі екіпажі бронеходів, але пояснення так і не знайшли. Але встановлено, що динозаври тим агресивніші, чим ближче до Купола. Приблизно у межах тридцяти-сорока кілометрів. Далі вони зустрічаються значно рідше, а випадки нападів на потяги взагалі поодинокі.  

— Цікаво… Зазвичай тварини гуртуються в зонах, де легше роздобути їжу… чи поблизу водойм. Що ж їх так вабить в куполах?

— Хто знає… — потисла плечиками Надія. — Є версія, що вони просто бачать людей, яких вважають здобиччю. От і тягнуться до поселень. А підвищена агресивність — наслідок того, що вони не можуть подолати захисний бар’єр. От і лютують…

— Чує кіт у глечику молоко, та голова не влазить… — пирхнула Ніка.

— Десь так, — погодилася стюардеса.

— Ваше замовлення…

Офіціантка виставила на столик принесені горнятка, в яких ароматно парував світло-коричневий напій, і тарілку з канапками. Тож на якийсь час розмова увірвалася. 

— Розкажіть трохи більше про тих потвор… — розправившись з однією канапкою, запитав я, перш ніж взятися за другу.

— Що саме?

— Ну, які вони?.. Хто ще, окрім птеродактилів зазвичай нападає на потяг?

— О, це й справді питання для фахівця, — вибачливо усміхнулася Надія. — Тутешня фауна доволі розмаїта, і усю живність не перелічити. Сотні видів… Але, я так розумію, вас більше цікавлять ті, що становлять для нас небезпеку?

Я вже жував, то ж обмежився кивком.

— Ну, птерів ви вже бачили… Але то найменша загроза. Якби не виносні датчики сенсорів, то можна було б навіть не відстрілюватися. Значно більше проблем можуть створити рекси, супери і трицери.

— Ніколи не чула таких назв, — зацікавлено озвалася Ніка.

— Це наш сленг. Рексами ми називаємо тиранозаврів. Швидкий і потужний хижак. Розмірами понад десять метрів і вагою такою ж. Звісно, ніхто їх не важив, але науковці стверджують, що десять тон не межа. З ними найбільше клопотів, бо вони досить швидкі і кулемет їх не одразу зупиняє. А зуби та кігті достатньо міцні, аби справитися з бронюванням... звісно, якщо дати їм достатньо часу. На щастя, як усі великі хижаки, вони мають свої мисливські угіддя і рідко нападають більше як парою чи трійкою. Тож, вдається відбитися. Але, якби трапилося щось таке, як сьогодні з птерами, то було б важкувато… Навіть десяток рексів завдали б нам серйозних клопотів. 

— А що за супери?

— Суперзавр…  Найбільша істота з усіх, що існують на цій Терра-201. З півсотні метрів від голови до хвоста. І понад сорок тон вагою. Він своїм хвостом вікові дерева косить, як траву. Якби бахнув по бронеході, то міг би й перекинути чи розірвати зчеплення. Неймовірно небезпечна тварюка. Одне рятує — по-перше, таку тушу прилади засікають ще здалеку, і ми маємо змогу його обминути. А сам супер неймовірно лінивий і повільний. Принаймні, досі не було зафіксовано жодного випадку, щоб він погнався за потягом. На щастя… Бо, самі розумієте, кулемет для нього, що нам пір’їнка. Лише б полоскотав.