Читати книгу - "Останній дон"

Джорджіо заходив по кімнаті, обходячи статуї на п'єдесталах і ванну-жакузі, що ясніла мармуром крізь запони.

— Ви пообіцяли йому без нашої згоди? — нарешті запитав він Ґроневельта.

— Так, — мовив Ґроневельт. — Його слід було переконати. Я хотів дати йому впевненість, що він усе ще має силу і може змінити хід подій, щоб він знову відчув принадність влади.

— Не до шмиги мені ця частина нашого бізнесу, — зітхнув Джорджіо.

Піппі посміхнувся. Джорджіо бреше і не криється. Він допоміг знищити «родину» Сантадіо, і то з такою лютістю, що старий дон запишався.

— Гадаю, тут нам придасться досвід Піппі, — промовив Ґроневельт. — І, певне, пора вже й Кроссові, його сину, приєднатися до «родини».

— Ти гадаєш, що Кросс готовий? — запитав Джорджіо, подивившись на Піппі.

— На дурничку він уже пожив, а тепер нехай сам заробляє на шматок хліба, — відказав Піппі.

— А він хоче цього? — запитав Джорджіо. — Адже цей крок дуже важливий.

— Я говоритиму з ним, — сказав Піппі. — Він зробить.

— Ми чинимо це задля губернатора, — обернувся Джорджіо до Ґроневельта, — але що, як він забуде про нас? Ми ризикуємо і все намарне. Ось перед нами губернатор Невади, та вбивають його доньку, і він простирається ниць. Йому бракує духу.

— Ні, він не лежав лежнем, а прийшов до мене, — наполягав на своєму Ґроневельт. — Ви повинні розуміти таких людей, як губернатор. Для цього йому знадобилась неабияка сміливість.

— То він зважився? — запитав Джорджіо.

— Ні, найважливіше ми приховали від нього, — відповів Ґроневельт. — Я працюю з ним уже двадцять років. Ручуся, що, коли діяти слушно, він змириться з усім. Він знає, що до чого, він тямущий.

— Піппі, все має бути так, наче стався нещасний випадок, — наставляв Джорджіо. — Адже здійметься галас. Ми хочемо, щоб губернатор уник будь-яких інсинуацій з боку своїх ворогів, а також преси й того проклятого телебачення.

— Атож, треба, щоб ніхто й гадки не мав тицьнути пальцем у губернатора, — погодився Ґроневельт.

— Може, Кроссові буде важко вколошкати того типа? — завагався Джорджіо.

— Ні, це якраз для нього, — заспокоїв його Піппі, і ніхто не міг йому заперечити, бо Піппі — польовий командир. Він довів свої спроможності в багатьох отаких операціях, надто у великій війні проти «родини» Сантадіо. Він часто казав «родині» Клерікуціо: «Тут моя гепа на видноті, і, якщо мене вб'ють, я хочу, щоб це була моя провина, а не чиясь інша».

— Гаразд, нехай буде так, — сплеснув у долоні Джорджіо. — Альфреде, а як щодо партії в гольф уранці? Завтра ввечері я їду у справах до Лос-Анджелеса, а післязавтра вертаюся на Схід. Піппі, сповістиш мене, хто тобі потрібен з анклаву для помочі, й розкажеш, упорався Кросс чи ні.

Почувши такі слова, Піппі знав, що Кросса ніколи не впустять у «родину» Клерікуціо, якщо той зречеться цієї операції.

У «родині» Клерікуціо гольф був пристрастю всіх, хто належав до одного з покоління Піппі, і старий дон часом уїдливо жартував, що це гра для брульйоне. Пополудні Піппі й Кросс вийшли на майданчики готелю «Ксанаду», проте не скористалися автокаром, бо Піппі заманулося походити пішки й утішитися самотою серед зелені. Зразу за дев'ятою ямкою був невеличкий сад, поміж дерев видніла лава. Батько й син посідали.

— Я не житиму вічно, — заговорив Піппі, — а тобі треба заробляти на життя. Інкасаційне агентство дає чимало грошей, але ним важко керувати. Тобі треба підтримувати якнайтісніший зв'язок з «родиною» Клерікуціо. — Піппі вже підготував Кросса, часто посилав його на важкі завдання зі збору грошей, коли були потрібні сила й насильство, про Кросса вже заговорили в «родині», і Піппі знав, про що йдеться. Він лише терпляче очікував слушної ситуації, мішені, що не породить співчуття.

— Розумію, — тихо проказав Кросс.

— Той хлопець убив Губернаторову доньку, — пояснював Піппі. — Нікчемна гнида, його навіть не покарали. Це несправедливо.

— А губернатор наш друг, — докинув Кросс, дивуючись психології свого батька.

— Атож, — погодився Піппі. — Кроссе, пам'ятай, ти ще можеш відмовитись. Але я хочу, щоб ти допоміг мені в цій роботі.

Кросс дивився на зелені пагорби, ямки з прапорцями, що нерушно застигли в пустельному повітрі, срібні пасма гір ген-ген біля обрію й небо, що відбивало неонові ліхтарі невидної головної вулиці. Він знав, що його життя відтепер зміниться, і на хвилину відчув страх.

— Якщо мені таке не до шмиги, я завжди зможу працювати на Ґроневельта, — мовив він, але ту ж мить поклав руку батькові на плече, показуючи, що жартує.

— А ця робота таки на Ґроневельта, — усміхнувся Піппі. — Ти ж бачив біля нього губернатора. Що ж, ми наміряємось виконати його бажання. Ґроневельт мав дістати згоду від Джорджіо. А я сказав, що ти допоможеш мені.

Ген далеко на одному з моріжків Кросс міг бачити дві пари гравців у гольф: двох жінок і двох чоловіків, що миготіли на пустельному сонці, немов карикатури.

— Я маю пройти бойове хрещення, — сказав він батькові, знаючи, що мусить погодитись або ж радикально змінити своє дотеперішнє життя. А те життя подобалося йому. Він працював на свого батька, крутився в «Ксанаду», переймав досвід у Ґроневельта, звик до вродливих дівчат із вар'єте, легких грошей, почуття влади. А наважившись, він уже ніколи не боятиметься, що його спіткає звичайна людська доля.

— Я спланую якнайретельніше, — розказував Піппі. — Я буду весь час біля тебе. Небезпеки нема ніякої. Але стрілятимеш ти.

Кросс підвівся з лави. Вдалині майоріли прапорці семи вілл, хоча тут, на майданчиках для гольфу, вітру не відчувалося. Вперше у своєму житті він затужив за світом, який доведеться втратити.

— Я з тобою, — запевнив Кросс батька.

Наступні три тижні Піппі невпинно наставляв і напучував Кросса. Він пояснював, що вони чекатимуть звіту команди, яка наглядає за Тео, за його пересуваннями та звичками, привезе найновіші фотознімки. Крім того, з анклаву в Нью-Йорку до