Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

Кучер екіпажу скинув мене на головній вулиці, що була найближче до ракової пухлини Люсерніса, взяв гроші й розвертаючи коня, похитав головою. Раннього вечора я йшов повз порослі травою і засипані сміттям пустирі й вигорілі каркаси будинків. Мабуть, це було найтемніше місце Люсерніса; навіть якби тут були ліхтарі, жоден ліхтарник не наважився би зайти сюди. Ліхтарів не було, бо їх би просто вирвали і продали на брухт, наплювавши на те, що легкозаймистий природний газ розповсюдиться по всьому району.

Я озирнувся, один раз, і на розі, де мене скинув екіпаж, стояла фігура, нічим не примітна, якщо не рахувати вузьку, яскраву блакитно-білу смужку перед очима. Я помахав до нього чи неї і вирушив глибше в зміїне кубло.

В мене не було сумнівів, що якимось чином, використовуючи Мистецтво, Клюге слідкував за моїм пересуванням. Він використовував не тільки своїх спостерігачів; якимось чином він координував їх. Але яку б магію він не задіяв, це не було звичайне закляття стеження. Я б довідався про це в ту ж мить, коли б він активував його. Якщо він потребував не спускати мене з ока, то що б він там не робив, він цьому не надто довіряв чи контролював. Що ж. Спочатку я позбудуся спостерігачів, а тоді побачимо, що дасться зробити з невідомим закляттям Клюге.

Навколо мене повільно здіймався сам Гайворонник, зі сміттям, паразитами і здорованями зі скляними очима, що байдикували перед дверима, в які не хотілося заходити. Вони хотіли знати, що в мене в ранці. І в кишенях. І що я їв на обід. Більшість з них з радістю поріжуть все, щоб довідатись.

П‘ятеро головорізів встали і неквапливо вирушили до мене. Знехотя вони оточили мене на вузькій вулиці. Я під‘єднався до свого джерела і викликав світловий меч, збільшив його до розмірів кавалерійського.

-- Добрий вечір, панове, -- сказав я, посміхаючись. – Гарна ніч для прогулянки.

Двоє з них, як сказала б Амра, зрозуміли натяк. Троє були або надто тупими, або боялися, що їхні колеги побачать, що вони бояться.

-- Шо там в тебе в ранці? – запитав той, що стояв прямо перед мною, бавлячись чимось дуже схожим на метальний ніж.

-- Голова чудовиська, -- сказав я правду, хоча й не повну. І чому я завжди приношу в Гайворонник відрізані голови?

-- Дай зиркну. – Його два друга стали так, щоб знаходитися поза межами мого прямого зору. Я зробив крок вбік, щоб мати їх на оці, подумки проклинаючи свій обмежений зір.

-- Я порахую до трьох, -- сказав я. – Якщо до того як я закінчу, ви всі не будете сидіти на своїх верандах, вам гаплик. Раз.

Крайній зліва раптово відколовся і пішов геть.

-- Два.

Бандит, що стояв перед мною, підняв ніж, щоб метнути мені в обличчя, в той час, як другий накинувся на мене, тримаючи ніж низько і готовий загнати його мені в живіт.

Я перетворив в пил того, що стояв перед мною, і одночасно широкою, низькою дугою махнув світловим мечем справа від себе, і обрубав руку з ножем чуваку, що залишався. Світловий меч шипів і потріскував, коли зустрічав і випаровував кров грабіжника.

-- Три.

Чувак впав на брудну бруківку і почав верещати. Замість того щоб дати йому стікати кров‘ю, я загнав світловий меч йому в серце.

-- Є ще бажаючі? – Запитав я у вулиці загалом, мовчазної після криків чувака.

Бажаючих не було.

Зі світловим мечем в руці, я пішов далі, і більше мене не непокоїли. Я зрозумів, і то не вперше, що я далеко не добра людина. Я міг просто покалічити своїх нападників. Не було ніякої необхідності вбивати їх. До мене дійшло, що я міг поступити так як минулого разу, коли опинився в Гайвороннику, змести їх з ніг і покотити брудною вулицею, як якесь сміття.

Цим разом я навіть не розглядав такий варіант. Тільки коли минула купа часу мені в голову прийшло, що було варто використати щось менше ніж смертельну силу, і я з певною тривогою запитав себе, що цим разом було не так. Коли прийшла відповідь, її супроводжував гострий біль.

Різниця полягала в Амрі. Навіть тоді в ній було щось таке, що не дало мені бути таким безжальним вилупком.

Ось чому, коли ми притиснули мого засранця кузена, і за його дверима зібралися і чекали на свій шанс шакали, я просто змів їх з ніг і геть з нашої дороги. Я не вбив навіть того, що напав на мене в Шпорі Півня, хоча за будь-яких інших обставин зробив би це. Але там була Амра, спостерігала, і я відчував на собі її погляд, коли сів над ним навпочіпки. В мене не було жодних сумнівів, що вона не стане аплодувати, якщо я розправлюся з безборонним ворогом. Тому він залишився в живих.

Коли Гавон запитав мене, чому я не вбив того нещасного, то був щиро здивований. Він знав мене так, як може знати тільки родина. Звісно, саме тому він відразу ж зник. Він знав, що я прийду за ним, і я прийшов. Я збирався вбити його за те, що він вчинив кілька десятиліть тому. Я не хороша людина, але в порівнянні з Вайлуватим Гавоном, я зразок чеснот.

Він зник без сліду. Вайлуватий Гавон був темною пародією на людину, з душею покрученою немов штопор. Але він був далеко не дурнем.

#

Я замислено брів по Гайвороннику, йдучи більш-менш навмання, але загалом, наскільки мені дозволяло сплетіння вулиць, на південь і захід. Я дав Клюге достатньо часу, щоб виставити навколо розпливчастих меж Гайворонника кордон зі спостерігачів. Я хотів, щоб якомога більше з них чекало поки я вийду, а