Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

Іду до кухні й наливаю собі келих «мерло». Я не така тупа, щоб напитися вдома у Джонаса; ні, місце налигатися — це приватність власного дому, де нікого немає і ніхто цього не побачить. Зараз лише дев’ята тридцять, надто рано, щоб лягати спати, але я вже готова, щоб цей день закінчився.

Прикінчую свій келих вина і наливаю ще один.

Що ще відбувається в моєму районі, про що я не знаю? Ґріни — все ще загадка для мене, їхні жалюзі вічно закриті, а доступ до їхніх таємниць забороняють мені донька та поліція Ревіра. Потім Трішія Теллі, яка досі не повернулася додому, зі своїми батьками, Джекі та Ріком, які тепер мене уникають. Лише кілька тижнів тому Джекі просила моєї допомоги у пошуках доньки. Тепер вона не хоче зі мною водитися. У цьому будинку також щось відбувається, що розриває цю родину на частини, і я гадки не маю, що саме.

Можливо, мені слід послухати Джейн і займатися своїми справами. Так, сьогодні ввечері це здається дуже доброю порадою. Перестати стежити, гадати, ставити запитання. Думаю, саме так я й зроблю.

А потім я чую постріл.

29

До 19:35 в залі був майже аншлаг. Джейн зачаровано дивились, як останні слухачі прудко займали решту вільних місць у шкільному актовому залі. Хто б міг подумати, що класична музика у виконанні аматорського оркестру привабить такий натовп? Вона точно ніколи не очікувала, що сидітиме пліч-о-пліч із кількома сотнями людей, які, схоже, всі старанно читали програмку. На жаль, остання людина, з якою Джейн хотіла б сидіти поруч, була просто біля неї.

— Це завжди був один з моїх улюблених концертів, відколи в тринадцять років я почула його у виконанні Бостонського симфонічного оркестру, — заявила Еліс Фрост. — Не всім дано бути віртуозами, але чудово, що ці аматори стараються, ти так не думаєш?

— Так. Упевнена, — сказала Джейн.

— З їхнього боку добре спробувати. Так мало людей зараз готові напружуватися. Саме тому ми з Баррі мали прийти сьогодні ввечері, щоб підтримати їх. Аматори вони чи ні.

— Агов, сьогодні ввечері гратиме Мора, — сказав Фрост, що сидів по інший бік від своєї дружини. — Навіть не уявляю, щоб вона не виявилася дивовижною.

— А ти колись чув, як вона грає на піаніно? — спитала Еліс.

— Ні.

— Тоді як ти знаєш?

— Бо вона дивовижна в усьому, що робить.

— О, — фиркнула Еліс. — Скоро ми це побачимо, чи не так?

«Це буде дуже довгий вечір». Джейн схопила Гебріела за руку й прошепотіла до нього:

— Не хочеш помінятися зі мною місцями?

— І позбавити тебе коментарів?

— Залишу їх тобі.

— В антракті, — сказав він. — Трохи потерпи, потім поміняємося.

«Я так довго не витримаю».

— Чому, на твою думку, вона не казала вам про цей концерт? — спитала Еліс.

Джейн неохоче знову звернула на неї увагу.

— Ти про Мору?

— Баррі розповідав, що ви почули про нього від когось іншого. Вона тут тижнями репетирувала й ніколи навіть не згадувала про це.

Цей коментар боляче шкрябонув Джейн не лише тому, що змусив її задуматися, наскільки вони близькі подруги з Морою, але й тому, що надійшов від Еліс. Вона гадала, які ще таємниці Мора приховувала від неї.

— Можливо, вона боялась, що сьогодні ввечері все пройде не дуже добре, — сказала Еліс, — і не хотіла, щоб ви це бачили. — Еліс звернула увагу на сцену. — Ось вони виходять, — сказала вона, коли музиканти почали займати свої місця. Мори поки що було не видно, але Джейн бачила, як доктор Антрім умощується на своєму стільці серед скрипок.

— Ти знала, що скрипки не завжди налаштовані на чотири сорок? — спитала Еліс.

Джейн повернулась до неї.

— Чого чотири сорок?

— Герц. Це цікавий маленький факт, який я прочитала кілька років тому. На початку XIX століття скрипки налаштовували свої струни на чотири тридцять п’ять герц. Чи не цікаво, що навіть класична музика не стоїть на місці? Вона адаптується до сучасного вуха. Ага, ось і диригент.

На сцену вийшов сивочолий чоловік у смокінгу, і слухачі зааплодували.

— Це Клод Еллісон, і він професійний диригент, а не лікар, — сказала Еліс. — Я заґуґлила його ім’я просто зараз, на своєму телефоні. Гадаю, потрібен справжній професіонал, щоб тримати аматорів у формі.

Пролунав новий вибух аплодисментів, Джейн повернулася назад до сцени і побачила вихід Мори. Цього вечора вона мала особливо елегантний вигляд у чорній сукні з переливчастого шовку, і коли зупинилася біля фортепіано, усміхнулася до першого ряду, де сидів Деніел Брофі. Граційним рухом вона відвела поділ сукні вбік і сіла за клавіші.

«Змусь нас пишатися тобою, Моро. І подратуй Еліс, поки ти тут».

Диригент здійняв свою паличку. Скрипалі підняли смички і почали грати.

У Джейн задзижчав телефон — слава Богу, вона не забула вимкнути звук. Глянула на ім’я абонента, побачила, що це мама, і сунула телефон назад у сумочку. «Не зараз, мамо».

— Мушу визнати, що вони не такі вже й погані, — сказала Еліс. — Для аматорів.

Коли вступив увесь оркестр, і музика дійшла до фортепіанного соло, Мора підняла руки до клавіш. Джейн напружилася, боячись якихось помилок. Вона боялась цього заради Мори, а також тому, що якби Еліс продовжила свої жахливі коментарі, Джейн могла б її задушити. Але з першої своєї ноти Мора явно все контролювала, і її пальці вільно літали по клавішах.

— Дуже непогано, — визнала Еліс.

«Непогано? Та моя подруга збіса фантастична».

Телефон Джейн задзижчав знову. Цього разу текстове повідомлення. Вона проігнорувала його; зараз її ніщо не відволіче. Подалася вперед на стільці, притягнута магнетичною силою виконання Мори. «Про які ще свої надздібності ти мені не казала?» Вся її