Читати книгу - "Археологiя. Дитяча енциклопедія"

із склепіння, тільки завдяки щасливому випадку не вбив Дюбрюкса. До його честі треба сказати, що наукову фіксацію знахідок він здійснив з притаманною йому точністю і пунктуальністю, чого бракувало навіть багатьом його наступникам у XX столітті. Робота завершувалася. Нерозчищеною залишалася невелика ділянка склепу, на якій вже нічого не сподівалися знайти. Усі виявлені знахідки було забрано із могили. Південна стінка склепу обвалилася, мало не придавивши цікавих, і Дюбрюкс був певен, що до склепу уже ніхто не навідається. Вартові, які охороняли могилу всі ці дні, почали ремствувати на холоднечу, тому Дюбрюкс не особливо наполягав на подальшому вартуванні. Як тільки археологи пішли додому, охоронці також покинули курган.

Коли ж наступного ранку Дюбрюкс повернувся до могили, то побачив, що вхід до склепу розібраний, підлога очищена від обвалів і плити вивернуті,– не було сумніву, що вночі в гробниці побували грабіжники. Цього прорахунку дослідник не міг вибачити собі до смерті.

Лише завдяки наполегливості Дюбрюкса і доброму ставленню до нього керченського люду через кілька місяців йому пощастило натрапити на слід грабіжників. Одним із них виявився місцевий грек Дмитро Бавро. Він і розказав Дюбрюксу всю історію пограбування склепу.

Лише незначну частину цих речей змогли скупити. Серед них – масивна золота бляха вагою 266 г, виготовлена у вигляді стилізованого оленя, прикрашеного фігурками звірів. Виріб становить зразок того звіриного стилю, з яким скіфи прийшли до Північного Причорномор’я. Оскільки ранні скіфські могили в степу трапляються рідко, цей стиль більше відомий за пам’ятками інших територій – Кубані, лісостепової України, Сибіру. На кульобській блясі звіриний стиль уже відчутно деградував, – певно, її виготовляв античний майстер, який, дотримуючись форми, зовсім не зрозумів змісту образу. На зворотному боці бляхи накреслено літери «ПАЇ», що, можливо, передають скорочене ім’я майстра. Знахідка була настільки коштовною, що Микола І наказав сплатити Дмитру Бавру за її повернення винагороду в 1200 карбованців – суму на той час фантастичну.

У склепі, охорону якого Стемпковський після пограбування не лише поновив, але й посилив, Дюбрюксу, за винятком окремих золотих пластинок, уже нічого не пощастило знайти. Він вважав, що під нерозібраною частиною насипу кургану має бути ще одне поховання, але дістатися до нього бракувало коштів.

У 1875 році директор Керченського археологічного музею О. Є. Люценко здійснив нові розкопки Куль-Оби. В материковій скелі під курганом він справді відкрив кілька ям, але всі вони були порожні. Можливо, їх спіткала та сама доля, що й схованку чи могилу у підлозі основного склепу.

Кам’яний склеп, подібний до кульобського, – явище для Скіфії унікальне. У степовій її частині такі не трапляються. Це дало підставу декому з дослідників висловити думку, що в Куль-Обі поховано не скіфського, а боспорського царя. Проте весь поховальний ритуал могили, навіть до дрібниць подібний до описаного Геродотом, незаперечно засвідчує, що гробниця належала скіфові. Про те ж таки говорять і численні зображення скіфів на витворах золотарства. Інша справа, ким був цей скіф. Цілком можливо, як зауважував видатний радянський скіфознавець Б. М. Граков, що тут поховали втікача на зразок царя Скіла, який любив порозкошувати в грецькому місті. Але, за словами дослідника, «він забрав із собою в цьому зовсім не варварському місті весь по-варварському пишний і кривавий ритуал», з такою повнотою відбитий у скіфських могилах Нижнього Подніпров’я.

У VII столітті до н. е., переслідуючи витіснених з Подніпров’я кіммерійців, скіфи вдерлися до Передньої Азії, дійшовши навіть до Сирії. Єгипетський фараон Псамметіх І змушений був відкупитися від подальшого їх просування багатими подарунками.

Куль-Оба вперше розкрила суть цього ритуалу, довівши, таким чином, правдивість повідомлень про нього Геродота. Але, крім усього іншого, чи не головне її значення в тому, що вона вперше познайомила людство із життям скіфів, з їхнім щоденним буттям. Кількість цих зразків у Куль-Обі, здається, неперевершена й досі. Крім сцен на електровому келиху, високомистецьке зображення їх представлене на кінцях золотої гривні, де відтворено фігурки вершників, та на численних золотих пластинках. На одній з таких пластинок зображено скіфську богиню із дзеркалом у руці, перед якою, очевидно, прилучаючись до божества, стоїть і п’є з ритона молодий скіф. Друга пластинка передає фігуру скіфа з горитом при боці; третя й четверта – скіфських вершників. Один із них мчить на коні, піднісши догори руку, другий – стискаючи в правиці списа. Дуже цікаві пластинки із зображенням скіфських лучників, що стріляють із луків, стоячи один до одного спинами. Та чи не найбільше вражає сцена братання скіфів: двоє воїнів, стоячи навколішки і тримаючись один за одного, п’ють із одного ритона.

Скіфський обряд побратимства описано в античних джерелах. Коли хтось із кочовиків обирав собі побратима, це означало, що за нього віднині він піде навіть на смерть. Обряд відбувався так. Майбутні побратими, надрізавши пальці, капали в чашу з вином кров, занурювали в неї леза мечів, а потім, тримаючись один за одного, пили. Після цього ніщо вже не могло їх розлучити.

У давньогрецького письменника Лукіана (близько 125 р. – після 180 р. н. е.) натрапляємо на дивовижну сповідь, записану ним, за його свідченням, із вуст скіфа Токсаріса.

За свідченням грецьких істориків, скіфський воїн пив кров першого забитого ним ворога.

…На четвертий день по тому, як Дандаміс і Амізок стали побратимами, на скіфський табір, розташований на березі Танаїсу, напали великі полчища сарматів. Здіймаючи куряву, на схід за Танаїс потяглися обози із награбованим майном і полоненими. Серед останніх був і Амізок. Коли про це довідався Дандаміс, він стрибнув у річку і поплив до ворожого берега. Сармати кинулися до нього із зброєю, але Дандаміс вигукнув: «Зарін!» (золото, викуп), і вони відвели його до свого царя. Той запитав юнака, що він має і що хоче віддати за життя свого друга. Дандаміс відповів, що нічого, крім життя, у нього немає, але коли царю забагнеться, він може віддати його за побратимове. Жорстокий цар нібито відповів: «Життя не треба, але коли хочеш звільнити побратима, віддай хоча б частину того, що ти пропонуєш – очі»…

Назад Дандаміс повертався з пустими очницями, тримаючись за побратима й радісно усміхаючись. Тоді сарматський цар ніби сказав: людей, подібних до Дандаміса, можна полонити, напавши зненацька, але ж яким буде кінцевий результат битви з ними? І по тому наказав своєму війську відступити.

Вдячний Дандамісові за вірність, Амізок осліпив і себе. Кінець життя вони прожили спокійно і ще живими увійшли в легенду, яка широко переповідалася скіфами. Тому цілком можливо, що пластинка із Куль-Оби відтворює не абстрактний обряд побратимства, а саме легенду