Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

 — З ким це ти так довго листувався?  — запитує Віта. Ми вже їдемо додому, а я все ще під впливом розмови з Адмом.

 — Це той помічник Бога, про якого я тобі говорив, — пояснюю я.  — Він сказав, що вже майже минули два тижні, які він мені відпустив, а Султан досі на волі… І здається, особливо не перемається звинуваченнями, які йому висунули…

— Що ти будеш робити? — Віта торкається моєї долоні і зазирає мені в очі, я бачу, що вона схвильована. 

 — Я не знаю, що робити, — зізнаюсь. — Дену я цього розповісти не можу, бо одразу виникне багато питань до мене… На слідчих і  суд у мене ніяких важелів впливу немає. Я дізнавався, що такі справи і по півроку можуть тягнутися, поки все передадуть до судового провадження. Така бюрократія…

— Але ж він дав тобі відео… Чому цього недостатньо? Може, сказати самому "Султану"?

 — Я вже казав йому, що його хочуть вбити, — мимоволі стискаю руки в кулаки. — Не повірить, та й мені до нього потикатися не можна. Хіба що просити Адма, щоб збільшив час до виконання вироку…

— Але, судячи з твоїх розповідей, він не з тих людей, хто піде на подібні компроміси, — каже Віта з сумнівом.

— Думаю, що не піде… Треба шукати якісь інші варіанти виходу з цієї ситуації… Але поки що не можу нічого придумати. 

— Ніку, тобі не варто більше спілкуватися з ним, — вона трохи стискає мою долоню. — Якщо хтось в поліції дізнається… Ти ж сам розумієш, що буде… Або ти маєш здати цю переписку поліції і щоб далі Ден вирішував, як йому відповідати.

— Мене можуть звільнити, — кажу я.  — Якщо дізнаються про все це, то довго панькатись не будуть. Я й так не користуюся особливою любов’ю начальства… 

— Хочеш, я скажу їм? Придумаю щось… Не знаю. Але я так не хочу, щоб ти і далі ризикував собою… Цей Адмін — непередбачуваний. Що як він захоче вбити тебе? — взна знов зазирає мені в очі.

 — Він сказав, що ставиться до мене як до друга, — я зітхаю. — Тому й не хочу показувати нікому те литування. Лише тобі розповів про все, бо знаю, що ти вмієш берегти таємниці. Ну. і ще Даня знає…

— А ти?... — вона на секунду замовкає, а потім продовжує: — Ти сам що думаєш? Про Адміністратора і про ситуацію? Ти ж не віриш, що він дійсно вважає тебе другом, правда?

— Не вірю, — хитаю головою. — Думаю, що він грає зі мною у якусь свою гру. Що це за гра — відомо поки що лише йому самому…

Саме в той момент, коли я відчиняю двері своєї квартири,  мій телефон дзвонить. Я бачу, що це Ден. 

— Ден щось хоче від мене, — кажу і приймаю виклик. 

— Слухаю, — кажу обережно, не знаючи, чи хороші для мне в нього новини, чи кепські…

— Султан помер у себе вдома, попередньо це серцевий напад, — одразу каже Ден. — Але він займався спортом і мав міцне здоровʼя, особливо якщо врахувати що ще він кожну ніч спав з жінками. 

 — Може, та спроба отруєння газом підкосила його здоров’я,  — кажу я. Не знаю чому я вирішую вигородити Адма. Може, просто через те, що мене самого ця новина порадувала. І я хочу переконати себе, що він дійсно помер сам, що це всього лише нещасний випадок. Хоча в глибині душі розумію, що ніякої випадковості тут немає…

— Не очікував, що ти першим не заявиш, що це справа рук "Бога"... — дещо здивовано каже Ден.

 — Я ж був там у тому будинку, там такий захист, що муха не проповзе, — кажу я. — Чув, що їжу і пиття перед тим, як він їстиме, куштують його жінки. Тож навряд чи хтось міг би йому щось підсипати. А від чого ще може трапитися серцевий напад? Тільки від природніх причин…

— Так, лікарі теж не знайшли жодних слідів втручання, — Ден зітхає. — Але невже це такий збіг? Я не вірю в подібні збіги. А ти, виходить, віриш?

 — Не знаю, — кажу я. — Я знаю лише одне — якби його посадили до ізолятора одразу, як ми надали це відео, то він би сидів зараз живий і здоровий… Хіба б трохи схуд на тюремних харчах. Але, думаю, йому б передачі носили, так що все було б добре…

***

привіт, буду вдячний за сердечко книзі, якщо ви її читаєте