Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

6) Нормальна людина уникає конфліктів. Але тирана це не стосується. Тиран обожнює сваритися, бо це дозволяє йому щоразу вигравати. Якщо твій хлопець часто провокує конфлікти, і після кожної сварки ти почуваєшся мов побитий пес — будь обережною! Можливо, ти маєш справу з тираном. Цей різновид людей буває агресивним. У нього високий рівень тестостерону. Тиран може штовхнути тебе або й ударити. І якщо навіть потім попрохає пробачення, то неодмінно додасть: «Може, я й занадто різко відреагував. Але це ти мене спровокувала. Наступного разу стережись!»

Моя вам порада: обходьте тиранів десятою дорогою!

Івадзару

* * *

— Чогось трохи лячно, — сказала Зуза, — що із моїм текстом буде скандал. Якщо Азор це прочитає, його чорти візьмуть.

— То й нехай візьмуть. Прилюдно нічого не станеться, бо таким чином він би зізнався, що це про нього. А якщо з ним це станеться — то й чудово.

— Попри все...

— Не хвилюйся, Зузо. З такими ж треба якось боротися. Якщо все справді було так, як ти це описала, я дуже тобі співчуваю. Подумай: може, комусь ця стаття допоможе? Іноді людина не впевнена, і хтось має їй підказати, щоб нарешті все стало зрозумілим...

— ...і в яку халепу він ускочив.

— Отож.

— А ти? Про що ти писатимеш? Щось новеньке?

— Ні, не нове... Я хочу продовжувати писати про анорексію. Мене взагалі цікавить тіло. У різних проявах. Може, Це також через завдання в школі. Крім того, моя подруга, Наталія... останнім часом вона страшенно схудла. Коли я недавно її бачила, мені спало на думку, що саме так усе й починається. Бо вона, звісно, не вважає, що це проблема. Тому я й хочу писати про це.

— Я теж знаю таку дівчину, вона ходила зі мною до школи в молодших класах. Живе тут недалечко. У неї теж були проблеми з анорексією. Якщо хочеш, можу тебе з нею познайомити.

— Звичайно, було б класно.

— Знаєш... я гадаю, що взагалі варто написати, як на нас впливають вимоги оточення. Я колись страшенно комплексувала через те, що вважала себе товстою. Мені вже трохи попустило, та лише тепер, а мені ж уже сімнадцять! Кілька років я змарнувала на те, що переймалася своїм поганим виглядом.

— Але ж ти чудово виглядаєш.

— Це ти так думаєш. Знаєш, я ношу сороковий розмір. Тобто L. Так чи сяк, а на думку багатьох, я просто гладуха.

— Дай спокій. Ти просто чудова, — сказала Лінка й захоплено глянула на Зузу. Бо Зуза й справді була дуже гарненькою. Світле кучеряве волосся, ледь помітні веснянки, сірі очі. Від неї віяло затишком і хотілося пригорнутися до неї. — А ще в тебе нормальний бюст, — додала вона. — Не те, що в мене, я пласка мов дошка.

— Ніяка ти не пласка.

— Раніше я так думала й страшенно цим переймалася. Але Адріан любить мене такою, яка я є.

— Тобі дуже пощастило.

— Це правда, — погодилася Лінка. — Я навіть не знаю, чим я на таке заслужила.

— Кожна людина заслуговує на щастя.

— Сподіваюся, що й ти невдовзі познайомишся із хорошим хлопцем і перестанеш думати про...

— А я взагалі про нього не думаю. І знаєш, що? Це б його найдужче розлютило. Якби він знав, що я взагалі про нього не думаю.

* * *

Наталія хвилювалася. От-от мав прийти батько. Вона не розуміла, чому почувається так ніяково. Здається, було б краще, якби він узагалі не звертав на неї увагу. Принаймні дав би їй спокій. А тепер він до всього доскіпуватиметься, Наталія це просто відчувала.

Пролунав дзвінок у двері. Дівчина залишилася у своїй кімнаті, причаїлася.

— Наталіє! — почулося за мить.

Так, наче не можна було прийти до неї, постукати у двері кімнати. «Батьки гукають дітей так, як кличуть собак», — спало їй на думку. Саме так. Глянула на себе в дзеркало. Наталія зробила все, щоб добре виглядати, нафарбувалася, на щоки поклала рум'яна, на губи — ніжного відтінку помаду. Гарно зачесалася. Одягла джинси й квітчасту блузку. Дівчина не хотіла, щоб батько подумав — варто йому було піти, як донька й дружина впали в розпач. Принаймні не вона. Бо мати й справді без батька перетворилася на власну тінь.

Попленталася до вітальні. Побачила матір — і їй відразу зробилося недобре. Якщо вона, Наталія, намагалася виглядати якомога краще, то мати вдалася до цілковито протилежної стратегії. Вона виглядала, наче хіпстер, а на думку Наталії, не було нічого гіршого, ніж жінка за сорок, переодягнена хіпстером. Може, мама занадто перейнялася словами доньки, мовляв, одягається як стара баба, і вирішила обрати молодіжний стиль? Важко було уявити собі щось гірше. Мати нап'яла на себе якийсь сірий лантух, який прикидався светром. Вузька горловина й широкий тулуб. Вона скидалася на амебу. Ноги обтягували чорні легінси. Воно б ще нічого, якби до цього мати не вирядилася в товсті вовняні шкарпетки до колін із білим мереживом. Кошмар якийсь! І крокси. Наталія сама носила таке, та ніде правди діти — на матері вони виглядали зле, зокрема ще й тому, що були ядучо-зеленого кольору. Мати, мабуть, сказала б, що вони веселенькі, та насправді крокси виглядали жалюгідно, як і все її вбрання.

«Господи, — подумала Наталія. — Це дійсно жах. Мені соромно за матір перед батьком. Жахіття, бо ми ж не на демонстрації моди. І все-таки багато важить, як людина виглядає. Хіба можна комфортно почуватися в такому одязі?»

Побачивши доньку, батько розтягнув вуста в