Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Я прокидаюся від легких дотиків до щоки. Повільно відкриваю очі й бачу Емі — вона ніжно водить кінчиками пальців по моєму обличчю. Її губи ледь торкаються усмішкою, а її очі сяють. 

Я беру її руку, цілую тендітні пальчики, і вона тихо сміється.

— Виспалася? — запитую, не відпускаючи її

— Тааак, — протягує вона. — Навіть не знаю, що робитиму вночі.

— Я знаю одне дуже захопливе заняття, — нахиляюся до неї з хитрою усмішкою.

— Ти такий ненаситний, — сміється вона, ніжно проводячи пальцями по моїй щоці.

— Поруч із тобою мені завжди мало, — нахиляюся і цілую її солодкі вуста. Вона відповідає, обіймаючи мене за шию.

Я розриваю поцілунок і запитую:

— Ти голодна?

— Дуже. Давай замовимо вечерю в номер, не хочу нікуди йти, — пропонує Емі.

— Чудова ідея.

Коротко цілую її в губи, підводжуся з ліжка й беру телефон. Замовляю салат із морепродуктами, пасту з лососем, пляшку вина та, звісно ж, полуницю для Емі. Вона їсть її кожного разу, тому я вже навіть не запитую.

Поки я швидко приймаю душ, а потім перевіряю пошту, вона розмовляє з подругою. Її голос дзвінкий, насичений емоціями, а на обличчі — постійна усмішка. Я ловлю себе на тому, що не можу відвести від неї погляд.

Через пів години приносять замовлення. Ми разом накриваємо стіл на терасі, вмикаємо тьмяне світло й сідаємо вечеряти. Я відкорковую пляшку вина, розливаю його по келихах і краєм ока помічаю, як Емі злегка потирає плечі. Вона сидить у моїй футболці, яка ледь прикриває стегна, а вечори вже доволі прохолодні.

Я встаю, заходжу в номер, беру плед і повертаюся.

— Ось, щоб не замерзла, — кажу, накриваючи її плечі.

— Дякую, — ніжно усміхається вона.

Ми повільно вечеряємо, насолоджуючись їжею та атмосферою. Емі із задоволенням з’їдає салат, а потім і пасту. В останні дні в неї чудовий апетит, і мене це тільки тішить — їй не завадить більше їсти. Вона виглядає приголомшливо, і жодна зайва калорія цього не змінить.

Коли ми закінчуємо вечерю, Емі підбирає ноги на крісло, схиляє голову мені на плече й повільно смакує вино, зрідка відкушуючи полуницю.

— Розкажи мені щось про себе, — порушує вона тишу.

— Що саме тебе цікавить? — роблю ковток вина.

— Що завгодно, мені все цікаво. Розкажи про маму або про друзів, — вона крутить келих у руках, з цікавістю дивлячись на мене.

— Найкращий друг у мене один, його звати Ден, і ми дружимо ще зі школи, — відповідаю, а потім додаю, — Тепер твоя черга.

— Ти теж хочеш, щоб я тобі щось розповіла? — здивовано запитує.

— Чому ти так дивуєшся? Мені теж цікаво.

— Добре. Про друзів ти, в принципі, знаєш. Я спілкуюся з Лізою та Софією з нашого офісу. А найкраща подруга в мене одна — Аріна. Ми дружимо ще зі школи. Я перейшла в її школу в старших класах й почувалася самотньо, а вона першою почала зі мною спілкуватися.

— Ви з нею дуже близькі?

— Так. Аріна знає про мене все, як і я про неї. А ти зі своїм другом теж?

— Так. Якось я вас познайомлю, — відповідаю і ловлю себе на думці, що дійсно хочу цього. Я впевнений, Емі сподобається Дену.

— Я не проти. Давай далі.

— Що далі?

— Ну, розкажи про свою маму. Можливо, в тебе є ще якісь родичі?

— Окрім мами є ще тітка, її молодша сестра, і її сім’я. У неї дві дочки.

— А як твою маму звати?

— Любов.

— О, і мою! Це ж треба, — вигукує Емі. 

— Цікаве співпадіння, — говорю посміхаючись.

— А батько? Ти казав, що він залишив вас, коли тобі було десять. Ви взагалі не спілкуєтеся?

— Ти затіяла цю розмову, щоб дізнатися саме про це?

— Ну, не зовсім… — ховає очі.

— Хитрунка… Ні, ми не спілкуємося. Він не виявляв бажання. У нього тепер нова сім’я.

— А якби він захотів відновити зв’язок, ти б погодився? — запитує, знову заглядаючи в очі. 

— Ні, — відрізаю я. — Я зневажаю його за те, що він нас залишив. За те, що мамі було важко. За те, що він нам не допомагав. Я розумію, що почуття можуть згаснути, але це не означає, що можна забути про свою дитину. Мама сама все тягнула на собі, щоб дати мені краще життя, а я пообіцяв, що віддячу їй за це. І що ніколи не вчиню зі своєю дитиною. 

Емі уважно дивиться на мене, стискаючи мою руку.

— Ти віддячив мамі?

—Сподіваюся, що так. Зараз мама не працює. Я купив їй будинок за містом, і вона займається садом та городом. Мені це не дуже подобається, адже все можна купити, але вона каже, що це її хобі. Вона здається щасливою, хоча я б хотів, щоб вона знайшла собі чоловіка. А вона говорить, що їй потрібні онуки, а не чоловік. 

— Моя мама говорить те ж саме, — сміється Емі. — Особливо після того, як Аріна завагітніла. Кожного разу питає чи не зʼявилися в мене серйозні стосунки.
Я усміхаюся, а потім питаю:

— А в тебе було багато несерйозних стосунків?

— Ну не те щоб, просто…

Емі на секунду вагається, закушує нижню губу й опускає погляд.

— Ти можеш не відповідати, якщо тобі неприємна ця тема, — кажу, піднімаючи її обличчя за підборіддя.

Вона трохи зітхає, але все ж говорить:

— У мене були стосунки. Я думала, що це — кохання всього мого життя. А потім дізналася, що він мені зраджував протягом усіх наших відносин. Я застукала його з іншою в нашому ліжку… — від спогадів вона кривиться. — Після цього я сказала собі, що з мене досить кохання. Всі наступні стосунки будувалися виключно на симпатії та повазі.

— Тобто мені не варто сподіватися на великі почуття з твого боку?

Вона вагається, потім тихо каже:

— Не знаю… не знаю, що буде далі. Можливо це прозвучить пафосно, але ні з ким не відчувала того, що відчуваю з тобою. 

Я вдивляюся в її очі, потім нахиляюся й коротко цілую її в губи.

— Я відчуваю те ж саме.

Вона притискається до мене, а я міцніше обіймаю її за плечі, пригортаючи ближче. Її тепло заспокоює, наповнює мене дивним відчуттям правильності всього, що відбувається.