Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

– Тоді навіщо я тут? — Микита був збентежений.

– Це лише вечеря. Хоча в мене все ж таки є кілька питань, які мене цікавлять, — вона глянула на нього, хлопець на секунду забув як дихати. Він прочистив горло.

– Я слухаю.

Дженні не поспішала почати розмову. З легкою посмішкою на вустах вона поглянула на дельфінів, що пропливали над ними. Напруга всередині зростала і Микита починав нервувати. В будь-якій іншій ситуації він міг просто встати й піти, або сказати, що йому щось не подобається чи йому не комфортно. Та він не міг так вчини з нею, бо вважав її своєю шанувальницею тай в ній було щось невловиме, що змушувало проти своєї волі залишатись на місці. Хоча, хлопець мав визнати, поруч з нею він почувався в безпеці, він не відчував загрози від неї, а мав би. Микиту дивувала така поведінка дівчини. Зазвичай шанувальники задають багато запитань іноді не дуже доречні питання.

Дженні захоплено спостерігала за рибами, що плавали над ними й не помітила як до них підійшов офіціант і поставив страви на стіл. Дівчина одразу розпочала трапезу. Хлопець мовчки дивився на неї й терпляче чекав, коли вона поставить йому своє запитання, але Дженні не поспішала починати розмову. І Микита вирішив приєднатися до неї. Лише за кілька хвилин тиші вона запитала:

– Скажи, це саме те, про що ти завжди мріяв? — Поклавши столові прилади на край тарілки, вона подивилася на нього.

– Гадаю так. Я завжди хотів займатися танцями. І ось моя мрія здійснилася.

– Але ж це, мабуть, важко? Постійні зйомки, концерти, фанати, камери цілодобово. Ти не втомився від цього? — Здивувалася Дженні.

– Ну, я ж людина, — буденно промовив Микита. — Так, це дуже важко, але мені це подобається. Подобається танцювати, займатися музикою.

– Я не людина, — перебила його Дженні.

– А хто ж ти? Привид чи що? — спантеличено запитав Микита.

– Не має значення, — холодно відповіла вона, а в хлопця аж волосся на потилиці дибки стало.

– Перебувати постійно під прицілом камер важко, але згодом ти звикаєш до цього і просто перестаєш їх помічати, — стомлено сказав Шаповал. Раптом він помітив, як у ресторан зайшов його друг Андрій. Помітивши пару, він підійшов до них.

– О, Андрію, а ти що тут робиш? — привітно посміхався Микита.

– І тобі привіт. Вирішили з Денисом теж повечеряти, — Андрій потис Микиті руку на знак вітання.

– А сам він де?

– Робить замовлення. Піду до нього. Приємного вечора, — відповів Андрій і пішов до Дениса, що сидів за столиком.

– І тобі того ж.

– У тебе такий приємний голос і сміх дзвінкий, — тихо промовила Дженні. Вона сиділа тихо, з цікавістю спостерігаючи за розмовою двох друзів.

– Ти змушуєш мене ніяковіти, — зніяковіло посміхнувся хлопець і зробив ковток апельсинового соку.

– Тобі хтось казав, які в тебе гарні очі? — Схилила голову на бік дівчина.

– Ти мене лякаєш, — нервово проковтнувши, він поставив склянку на стіл. Від її пильного погляду йому стало ніяково. Йому вперше робили такі компліменти.

– Я? Чим? Тим, що ставлю не ті запитання і говорю тобі компліменти? — Здивовано вимовила дівчина. Закінчивши з першою стравою, вона перейшла до десерту.

– Так. Ти дивна, — нервово сказав Микита.

– Так, я дивна, дуже дивна. Але я дуже хочу бути звичайною людиною, а не тим, ким зараз є, — крижаним тоном говорила Дженні, захоплено вплітаючи десерт. Їй хотілося кричати, емоції так і рвалися назовні, але не можна. Не можна показувати свої емоції.

– А хто ж ти? — напружився хлопець.

– Неважливо. Ти закінчив? Тобі вже час повертатися додому, час уже пізній, — дівчина попросила офіціанта, який проходив повз їхній столик, принести рахунок.

– Ти справді дивна. Давай ще трохи посидимо, — попросив її Микита. Він сам не знав, причину через яку йому хотілося залишитися з нею ще хоч на кілька хвилин.

– Ні, тобі час додому, — холодно сказала вона. Дівчина помітила як аура хлопця почала змінювати колір, а це означало лише одне — йому як найшвидше потрібно тікати від неї інакше він може втратити свою душу.

– Що? Але чому? Ми ж тільки прийшли сюди, — Шаповал був, м’яко кажучи здивований такою поведінкою і не міг ніяк збагнути що він зробив не так.

– В мене запланована дуже важлива зустріч з однією людиною. Вибач, я забула про неї взагалі, а тепер мені терміново потрібно йти, — тремтячими руками вона витерла куточки губ серветкою й вже збиралась встати, коли до них підійшов офіціант з маленькою книжечкою в ріках і простягнув її дівчині. Поспіхом вона відкрила її й витягла зі своєї сумочки банківську картку, поклала її в книжечку й повернула її офіціанту. Той злегка вклонився й повернувся до стійки бару аби через термінал провести оплату.

– Я щось зробив не так? — з острахом карі очі дивились на те, як Дженні поспіхом збирається вийти з ресторану.

– Справа не в тобі! Я забула про важливу зустріч і мені потрібно йти. Ти залишився тут чи відвести тебе додому? — мимохідь запитала вона забираючи банківську картку у офіціанта й ховаючи її в маленькій сумочці, намагаючись не дивитись в очі Микиті.