Читати книгу - "Азазель"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що це? — закричав Фандорін і схопив шкатулку, що виявилася доволі важкою. — Бомба?
— Так, — співчутливо посміхнулася леді Естер. — Годинниковий механізм. Винахід одного з моїх талановитих хлопчиків. Такі шкатулки бувають тридцятисекундними, двогодинними, навіть дванадцятигодинними. Відкрити її й зупинити механізм неможливо. Цю міну розраховано на сто двадцять секунд. Я загину разом із моїм архівом. Моє життя скінчилося, та я встигла не так уже й мало. Моя справа продовжиться, й мене ще згадають добрим словом.
Ераст Петрович спробував підчепити кнопку нігтями, але з цього нічого не вийшло. Тоді він кинувся до дверей і почав нишпорити по них пальцями, грюкати кулаками. Кров пульсувала у вухах, ведучи відлік биття часу.
— Лізонько! — у відчаї простогнав гинучий Фандорін. — Міледі! Я не хочу вмирати! Я молодий! Я закоханий!
Леді Естер дивилася на нього зі співчуттям. У ній явно відбувалась якась боротьба.
— Пообіцяйте, що полювання на моїх дітей не буде метою вашого життя, — тихо мовила вона, дивлячись Ерасту Петровичу у вічі.
— Клянусь! — вигукнув він, готовий у цю хвилину обіцяти все, що завгодно.
Після болісної, безкінечно довгої паузи міледі всміхнулася м'яко, по-материнськи:
— Гаразд. Живіть, мій хлопчику. Але поспішайте, у вас сорок секунд.
Вона засунула, руку під стіл, і мідні двері, скрипнувши, відчинилися всередину.
Кинувши останній погляд на нерухому сиву жінку і полум'я свічки, що гойднулося, Фандорін величезними стрибками понісся по темному коридору. Він ударився з розгону об стіну, рачки виліз по сходах, випростався, двома стрибками перетнув кабінет.
Іще через десять секунд дубові двері флігеля мало не злетіли з завісів од сильного поштовху, і по ґанкові стрімголов злетів молодик із перекошеним обличчям. Він промчав тихою, тінистою вулицею до рогу й лиш там зупинився, важко дихаючи. Оглянувся, завмер.
Минали секунди, а нічого не відбувалося. Сонце благодушно золотило крони тополь, на лаві дрімала руда кішка, десь у дворі кудкудакали кури.
Ераст Петрович схопився за серце, що шалено калатало. Обманула! Обдурила, як хлопчиська! А сама чорним ходом утекла!
Він заревів од безсилої люті, і ніби у відповідь йому флігель відгукнувся таким же ревінням. Стіни здригнулися, дах ледве помітно гойднувся, й звідкілясь із-під землі долинув утробний гуркіт розриву.
Розділ останній,
У ЯКОМУ ГЕРОЙ ПРОЩАЄТЬСЯ З ЮНІСТЮ
Запитайте будь-якого мешканця першопрестольної, коли найліпше одружуватись, і ви, звичайно ж, почуєте у відповідь, що чоловік поважний і серйозний, який бажає з самого початку поставити своє сімейне життя на міцний фундамент, неодмінно вінчається тільки наприкінці вересня, тому що ця пора найідеальніше пасує для відплиття в мирну і тривалу подорож хвилями житейського моря-океану. Московський вересень, ситий і лінивий, прикрашений золотою парчею та рум'яний кленовим багрянцем, як ошатна замоскворіцька купчиха. Якщо одружуватись останньої неділі, то небо обов'язково буде чистим, лазуровим, а сонце світитиме статечно й делікатно — молодий не спітніє в тугому крохмальному комірці й тісному чорному фраку, а молода не змерзне у своєму газовому, чарівному, легенькому, чому й назви підходящої нема.
Обрати церкву для звершення обряду — ціла наука. Вибір у златоглавій, дякувати Богу, великий, але через те ще більш відповідальний. Справжній московський старожил знає, що добре вінчатися на Сретенці, в церкві Успіння в Печатниках: подружжя проживе довго і помре в один день. Для знайдення численного потомства найпаче підходить церква Микола Великий Хрест, що розкинулась у Китай-городі на цілий квартал. Хто найбільше цінує мирний затишок і хазяйство — вибирай Пимена Великого в Старих Воротниках. Якщо жених — чоловік військовий, але бажає скінчити свої дні не на полі брані, а біля сімейного вогнища, у колі чад і домочадців, то розумніше за все давати шлюбну обітницю в церкві Святого Георгія, що на Всполлі. Ну і, звичайно, жодна любляча мати не дозволить дочці вінчатися на Варварці, в церкві великомучениці Варвари — жити потім бідолашній усе життя в муках та стражданнях.
Але особи знатні й високочиновні не дуже-то вільні у виборі, бо церква має бути сановною та просторою, інакше не вмістити гостей, що являють цвіт московського громадянства. А на вінчанні, котре завершувалося в добропристойній і помпезній Златоустинській церкві, зібралася «вся Москва». Зіваки, що з'юрмилися біля входу, де довгою вервечкою вишикувались екіпажі, показували на карету самого генерал-губернатора, князя Володимира Андрійовича Долгорукого, а це означало, що весілля справляється за найвищим ранжиром.
До церкви впускали за особливими запрошеннями, та все ж публіки зібралося до двохсот осіб. Було багато блискучих мундирів, як військових, так і статських, багато оголених дамських плечей і високих зачісок, стрічок, зірок, діамантів. Горіли всі люстри та свічки, обряд почався давно, і запрошені втомилися. Всі жінки, незалежно від віку та сімейного стану, були схвильовані й розчулені, але чоловіки явно нудьгували й півголосом перемовлялися про стороннє. Молодих уже давно обговорили. Батька нареченої, дійсного таємного радника Олександра Аполлодоровича фон Еверт-Колокольцева знала вся Москва, гарненьку Єлизавету Олександрівну не раз бачили на балах — вона почала виїздити ще з минулого року, — тому цікавість, в основному, викликав жених, Ераст Петрович Фандорін. Про нього було відомо небагато: столична штучка, у Москві буває наїздами — у важливих справах, кар'єрист, пробуває біля самого олтаря державної влади. В чинах, правда, поки що невеликих, але ще дуже молодий і стрімко йде вгору. Легко сказати — в такі роки вже з Володимиром у петлиці. Передбачливий Олександр Аполлодорович, далеко вперед дивиться.
Жінки ж більше милувалися юністю та красою молодих. Жених дуже зворушливо хвилювався, то червонів, то блід, плутав слова обітниці — словом, був напрочуд гарним. Ну а наречена, Лізонька Еверт-Колокольцева, й зовсім здавалася неземною істотою, просто серце завмирало на неї дивитись. І біле, ніби хмаринка, плаття, й невагома вуаль, і вінчик із саксонських троянд — усе було саме таким, як треба. Коли молоді відпили з вінчальної чаші червоного вина та обмінялися поцілунком, наречена нітрохи не засоромилась, а навпаки, весело всміхнулась і шепнула жениху щось таке, від чого він теж заусміхався. А Лізонька шепнула Ерастові Петровичу: — Бідолашна Ліза передумала топитися й вийшла заміж.
Ераст Петрович цілий день страшенно мучився загальною увагою й цілковитою своєю залежністю від оточення. Об'явилася сила-силенна колишніх співучнів і «давніх друзів» батька (котрі протягом останнього року всі мов крізь землю провалились, а тут виявилися знову). Фандоріна спершу повезли на холостяцький сніданок до арбатського трактиру «Прага», де багато штовхали в бік, підморгували й чомусь висловлювали співчуття. Потім повезли назад до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Азазель», після закриття браузера.