Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

— Я, Ангулема і Мільва, — сказав він, — їдемо до Бельгавену. Кагір, Регіс і Любисток повертають на долину Сансретур і їдуть до Туссану.

— Ні, — швидко сказав Любисток, міцніше стискаючи тубус. — Нізащо. Я не можу…

— Заткнися. Це не диспут. Це був наказ ватажка ганзи! Ви їдете до Туссану, ти, Регіс і Кагір. Там на нас чекаєте.

— Туссан — для мене смерть, — без пихатості сказав трубадур. — Коли впізнають мене у Боклері, у замку — тут мені й кінець. Мушу вам признатися…

— Не мусиш, — рішуче урвав відьмак. — Запізно. Ти міг відступити, але не схотів. Залишився у дружині. Щоб рятувати Цірі. Чи не так?

— Так.

— Тому ти поїдеш із Регісом і Кагіром долиною Сансретур. Зачекаєте на нас у горах, поки що не переходячи кордону Туссану. А якщо… Якщо буде необхідним, мусите той кордон перейти. Бо у Туссані начебто перебувають друїди, ті самі, з Каед Ду, знайомі Регіса. Якщо буде необхідність, отримаєте у друїдів необхідну інформацію і рушите по Цірі… самі.

— Як то — самі? Ти передбачаєш…

— Не передбачаю, але розглядаю таку можливість. Так би мовити, про всяк випадок. Варіант, якщо тобі так до вподоби. Може, все пройде добре й нам не буде треба показуватися у Туссані. Але в разі чого… Важливо те, що до Туссану за вами не піде нільфгардська погоня.

— Ага, не піде, — втрутилася Ангулема. — Це дивно, але Нільфгард шанує рубежі Туссану. Я теж там колись від погоні рятувалася. Але тамтешні рицарі за Чорних не кращі! Вишукані, ґречні у мові, але швидкі до меча і спису. Та й кордони безустанку патрулюють. Звуться: мандрівні. По одному їздять, по двоє чи троє. І вибивають гультяйство. Чи то — нас. Відьмаче, у тих твоїх планах одну річ треба б змінити.

— Що саме?

— Якщо ми маємо вирушати до Бельгавену і стояти проти Солов’я, поїдете зі мною ти і пан Кагір. А з ними нехай їде тітка.

— І чому б то? — Геральт жестом заспокоїв Мільву.

— До тієї роботи жухів потрібно. Чого ти, тітко, скаженієш? Я знаю, що кажу! Як до чогось дійде, тре’ буде, може, на пострах діяти, а не тільки силою. А жоден з ганзи Солов’я не злякається трійці, у якій на одного хлопа дві баби приходяться.

— Поїде з нами Мільва. — Геральт стиснув пальці на передпліччі не на жарт розлюченої лучниці. — Мільва, не Кагір. Із Кагіром я їхати не хочу.

— І то чому? — майже одночасно запитали Кагір і Ангулема.

— Власне, — повільно промовив Регіс. — Чому б то?

— Бо немає в мене до нього довіри, — коротко заявив відьмак.

Мовчання, яке запало, було неприємним, важким, майже липким. Від лісу, під яким стояв купецький караван і група інших мандрівників, долинали підвищені голоси, крики й співи.

— Поясни, — сказав нарешті Кагір.

— Хтось нас зрадив, — сухо сказав відьмак. — Після розмови із префектом і після одкровень Ангулеми щодо цього сумнівів немає. А якщо добре подумати, то я доходжу висновку, що зрадник — серед нас. А для того, аби здогадатися, хто ним є, зовсім не треба довго роздумувати.

— Так мені здається, — нахмурився Кагір, — що ти дозволив собі натякати, що тим зрадником є я?

— Не приховую, — голос відьмака був холодним, — що думка така в мене з’явилася, авжеж. Багато що на те вказує. Багато б що те прояснило б. Дуже багато.

— Ґеральте, — сказав Любисток. — А чи ти, бува, не зайшов трохи задалеко?

— Хай говорить, — надув губи Кагір. — Хай мовить. Хай не тримає у собі.

— Не могли ми зрозуміти, — Ґеральт пройшовся поглядом по обличчях компаньйонів, — як могло дійти до отієї помилки у підрахунку. Ви знаєте, про що мова. Про те, що нас п’ятеро, а не четверо. Вважали ми, що хтось просто помилився: таємничий напівельф, розбійник Соловей або Ангулема. А якщо відкинути версію помилки? Тоді насувається така версія: дружина нараховує п’ятьох, але Соловей має вбити тільки чотирьох. Бо п’ятий — то союзник убивць. Хтось, хто постійно інформує їх про рухи дружини. Від початку, від моменту, коли після поїдання славетної рибної юшки та дружина сформувалася. Прийнявши у себе нільфгардця. Нільфгардця, який мусив дістати Цірі, мусив віддати її імператору Емгиру, бо від того залежить його життя і подальша кар’єра…

— Виходить, я не помилявся, — повільно промовив Кагір. — Виходить, я і є зрадником? Підлим лукавим перевертнем?

— Ґеральте, — знову відізвався Регіс. — Вибач за щирість, але твоя теорія — дірява, наче старе решето. А ідея твоя — я вже про те мовив — є поганою.

— Я — зрадник, — повторив Кагір, наче не почувши слів вампіра. — Втім, як розумію, доказів моєї зради — ніяких, є тільки каламутні підозри й відьмачі домисли. Як розумію, саме на мене спаде тягар доведення моєї невинності. То мені доведеться доводити, що я не верблюд. Так?

— Без пафосу, нільфгардцю! — гарикнув Ґеральт, стаючи перед Кагіром і шмагаючи його поглядом. — Якби я мав доказ твоєї вини, то не витрачав би час на гадання, а розрубав би тебе на шматочки, наче оселедець! Знаєш принцип cui bono[19]? То відповіси мені: у кого, крім тебе, була хоча б одна причина, аби зрадити? Хто б, окрім тебе, отримав би від зради хоча б що-небудь?

Від купецького каравану пролунав гучний протяглий тріск. На чорному небі зірчано вибухнув червоно-золотий феєрверк, ракети вистрелили роєм золотих бджіл, опали кольоровим дощем.

— Я не верблюд, — сказав молодий нільфгардець звучним міцним голосом. — На жаль, довести цього я не можу. Можу зробити дещо інше. Те, що пристало мені, те, що зробити я мушу, коли мене оббріхують і зневажають, коли плямують мій гонор і принижують мою гідність.

Рух його був блискавичним і все ж не зашкодив би відьмаку, якби не хворе коліно, що стримувало рухи. Тому ухиляння Ґеральту не вдалося, і кулак у кавалерійській рукавичці вдарив його у щелепу з такою силою, що він полетів назад і гепнувся просто у вогнище, підіймаючи хмару іскор. Скочив, через біль у коліні знову надто повільно. Кагір був уже поруч. І цього разу відьмак не