Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

— Дідько! — зойкнула вона, вдарившись плечем.

— Ви завжди так носитеся? — саркастично поцікавився чоловік, обернувшись.

— Поспішала вам назустріч! — у тому ж тоні відповіла Віка.

— Це похвально! — відразу ж підхопив Темний. — Якщо ви з такою самою швидкістю бігтимете до мене в ліжко, я буду лише радий.

Вухатий говорив і діяв завжди напряму й без прикрас, що щоразу ставило дівчину в глухий кут. І цього разу вона на мить втратила дар мови.

Їй закортіло відповісти: «Не дочекаєтесь!»
Але щось у його погляді — можливо, прихована загроза справді виконати обіцянку — змусило її промовчати.

Помітивши, що вона не збирається відповідати, Міхаель лише злегка повів підборіддям, вказуючи напрям. Не зупиняючись, він перейшов галявину, що потопала в ніжному нічному світлі місяця, й зник серед дерев.
Дівчині не залишалося нічого іншого, як іти за ним.

Ліс зустрів її прохолодним повітрям, насиченим запахами сосни, вогкості та нічних квітів. Тільки-но вона ступила в темряву, як дві сильні руки різко схопили її.

— Ти насмілилася напасти на мою наложницю? — пролунав хрипкий, гнітючий голос.

У Вікторії холод пробіг по шкірі, а в душі завмер страх — настільки зловісно пролунали ці слова.

Фраза звучала настільки принизливо, що вона одразу спробувала вирвати руки з його захвату. Але хватка була залізною — вона не змогла зрушити й на крок.

Їй до болю захотілося врізати йому добрячого ляпаса. Хай вона й не справжня дружина, але ставити якусь коханку вище за неї — це було відвертим приниженням.

— А як ваша наложниця посміла напасти на мене? — вигукнула вона обурено.

— Це не доведено, — рівно відповів ельф.

«Як це не доведено? Я ж власним носом виявила її запах на ґудзиках!» — обурено промайнуло в голові Віки. Але ці слова вона не наважилася сказати вголос.

Натомість випалила:

— А кому ще треба прибрати мене з дороги?

— Це лише ваші припущення. Вони не можуть слугувати доказами. Поки я не з’ясую все до кінця — не смійте діяти на власний розсуд!

Від почутого їй стало важко дихати. Образа стискала груди, немов лід у серці.

«Він завжди захищатиме цю вухату! — подумки буркнула Віка. — Подумаєш, облили вином і мишкою налякали. Це ж дитячі пустощі, порівняно з тим, що її пастка могла коштувати мені життя!»

— Відпустіть мене! — процідила вона крізь зуби.

— Тримайтеся подалі від Жеолі, — буркнув він, нарешті відпускаючи її руки.

— Нехай і вона до мене не підходить! — огризнулася Вікторія й, круто розвернувшись, пішла назад до намету.

Міхаель зосереджено насупив брови, проводжаючи її поглядом. Його обличчя затінювалося гіллям дерев, мов хмарами. Він добре знав свою наложницю, і в глибині душі серйозно побоювався за життя своєї дружини.