Читати книгу - "Чотири після півночі"

Це поки що.

— Боляче, — промовила Дайна слабеньким голосом. — Важко дихати. І ще гаряче.

— З тобою все буде гаразд, — сказала Лорел, але очі її знов невблаганно потягнулися до ручки ножа. Дівчинка була дуже маленькою, і Лорел не могла зрозуміти, чому лезо не проштрикнуло її наскрізь. Не могла зрозуміти, чому та досі не померла.

— …звідси геть, — промовила Дайна. Вона скривилася, і рясний згусток в’язкої крові, повільно спливши з кутика рота, потік їй по щоці.

— Не намагайся балакати, любонько, — сказала Лорел і відвела вологі кучерики з лоба Дайні.

— Вам треба забратися звідси геть, — наполегливо повторила Дайна. Голосом лише трохи чутнішим за шепіт. — І не треба ганити містера Тумі. Він… він нажаханий, ото й усе. Ними.

Дон злобно роззирнувся довкола.

— Якщо знайду цього виродка, от тоді йому буде жах, — мовив він, стискаючи руки в кулаки. У зростаючому смерку на одному з пальців зблиснув перстень якоїсь масонської ложі. — Він у мене шкодуватиме, що живим народився.

До ресторану увійшов Нік, а слідом за ним Алберт. Без слова вибачення Нік проштовхнувся повз Руді Воріка й опустився на коліна біля Дайни. Його яскраві очі на мить зафіксувалися на ручці ножа, а потім перестрибнули на лице дівчинки.

— Привіт, серце моє, — заговорив він життєрадісно, але очі в нього потемнішали. — Бачу, тебе провентильовано. Не хвилюйся; будеш знову хупавочкою, й оком не змигнути.

Дайна слабенько посміхнулась.

— Що таке хупавочка? — прошепотіла вона. На цих словах ще крові спливло з рота дівчинки, і Лорел побачила кров у неї на зубах. Щось повільно, ліниво перекрутилося у жінки в животі.

— Не знаю, але впевнений, що це щось гарне, — відповів Нік. — Зараз я поверну тобі голову набік. Сама намагайся зовсім не рухатися.

— Гаразд.

Нік повертав її голову, дуже делікатно, поки щока дівчинки майже торкнулася килима.

— Боляче?

— Так, — шепнула Дайна. — Гаряче. Боляче… дихати.

Її шепіт набув хрипкого, надтріснутого характеру. Тоненька цівка крові збігала з її рота, збираючись в калюжку менш як за десять футів від того місця, де підсихала кров Креґа Тумі.

Знадвору принесло раптове натужне виття авіаційних двигунів, що заводилися. Дон, Руді й Алберт подивилися в тому напрямку. Нік ні на мить не відвертав свого обличчя від дівчинки. Він ласкаво спитав:

— Дайно, тобі хочеться кашляти?

— Так… ні… не знаю.

— Краще, аби ні, — промовив він. — Якщо з’явиться таке подразливе відчуття, намагайся його ігнорувати. І не балакай більше, добре?

— Не… робіть… шкоди… містеру Тумі.

У її словах, хоча й промовлених пошепки, прозвучала величезна настійність, величезна доконечність.

— Ні, серце моє, навіть не думаю про таке. Моє слово.

— …не… вірю… вам…

Він нахилився, поцілував її у щоку і прошепотів на вухо:

— Ні, ти можеш, розумієш … вірити мені, я маю на увазі. А зараз усе, що тобі треба робити, це лежати спокійно і дозволити нам про все подбати. — Він підняв очі на Лорел. — Ви не намагалися витягти ножа?

— Я… ні, — глитнула Лорел. У горлі в неї застряг гарячий, шорсткий клубок. Той ковток його не порушив. — А треба було?

— Якби ви це зробили, тут би вже лишалося небагато шансів. У вас є бодай якийсь досвід надання медичної допомоги?

— Ні.

— Гаразд. Зараз я розкажу вам, що робити… але спершу хочу знати, чи вигляд крові — чимало крові — не змусить вас зомліти. Тут мені потрібна правда.

Лорел відповіла:

— Насправді я не бачила багато крові відтоді, як моя сестра, коли ми з нею гралися в схованки, налетіла на двері й вибила собі два зуби. Але тоді я не зомліла.

— Добре. Ви не зомлієте і тепер також. Містере Ворік, принесіть мені з отого задрипаного маленького паба, що за рогом, з півдюжини скатертин. — Він усміхнувся дівчинці долі: — Дай мені хвильку або дві, Дайно, і тоді, я думаю, тобі стане набагато краще. Молодий лікар Гопвел завжди такий ніжний з леді — особливо, коли вони такі юні гарнюні.

Лорел відчула раптове й абсолютно абсурдне бажання простягнути руку й торкнутися волосся Ніка.

«Що це з тобою? Ця маленька дівчинка, напевне, вмирає, а тобі цікаво, яке на дотик його волосся! Зараз же припини! Як можна бути такою дурепою!»

«Ну, давай подивимося… Досить дурна, щоб летіти через усю країну на побачення з чоловіком, з яким взагалі зв’язалася через шпальту приватних оголошень у так званому журналі друзів. Досить дурна, щоб планувати переспати з ним, якщо він виявиться доволі показним… і не матиме поганого запаху з рота, звісно».

«Ох, припини це! Зараз же припини, Лорел».

«Так, — погодився інший голос у неї в голові. — Ти абсолютно права, це безумство — думати про такі речі, в такий час, і я це покину… але мені цікаво, яким молодий лікар Гопвел міг би виявитися в ліжку. Мені цікаво, чи був би він ніжним, чи…»

Лорел пересмикнуло, їй подумалося — чи не так починається банальний нервовий зрив?

— Вони вже близько, — промовила Дайна. — Вам дуже…

Вона закашлялася, велика бульбашка крові з’явилася між її губами. І луснула, забризкавши дівчинці щоки.

Бурмотнувши щось, відвернувся Дон Ґефні.

— …дуже треба поспішати, — закінчила Дайна.

Життєрадісна усмішка Ніка ані на крихту не змінилася.

— Я знаю, — сказав він.

3

Креґ кинувся через термінал, притьмом перестрибнув через перила ескалатора і побіг униз завмерлими металевими сходами з панічним стугоном і борсанням у голові, наче там ярився штормовий океан, у якому навіть потонули ті, інші, звуки — невгамовне жвакання й хрумкання ленґоліерів. Ніхто не бачив, як він утікав. Креґ метнувся через нижній зал до вихідних дверей… і врізався в них. Він про все забув, включно з тим фактом, що електронні очі пристроїв, які відчиняють двері, не працюватимуть, коли нема електрики.

Його відкинуло назад, вибивши дух з грудей, він упав на підлогу, дихаючи наче виловлена сіттю риба. Якусь мить він так і пролежав, нашукуючи те, що ще лишалося від його розуму, і виявив, що дивиться собі на праву руку. Рука виднілася лише білою плямою в зростаючій темряві, але він побачив на ній чорні бризки і зрозумів, що воно таке: кров тієї маленької дівчинки.

«От тільки ніяка вона не маленька дівчинка, зовсім ні. Вона тільки на вигляд маленька дівчинка. Вона передовий ленґоліер, і з її смертю інші не зможуть… не зможуть… не…»

Не зможуть що?

Знайти його?

Але він знову чув голодні звуки їх наближення: те