Читати книгу - "Крила кольору хмар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Валерій Едуардович — покидьок і мерзотник. І не жалій його. Даремно його залишили живим. Багато він тобі про мене дурниць наплів, правда? І що я слабак, і що вурдалака, то як мінімум, і що жінками розкидаюся, мов шкарпетками? Не вір жодному слову. Я радий, що ти так легко… — Він затинається, підшукуючи слово. Знаходить: — Розправилася з ним.
— Я нічого такого не хотіла. — Він явно вважає мене своєю копією. Мінімум катом. — Я оборонялася. Він хотів зробити мою душу частиною колекції.
Мечислав здивовано вдивляється в мене:
— Ти бачила колекцію?
— О, і ти про неї чув. Бачила. Усі сірі янголи — збоченці. Придумати ж таке — колекціонувати душі. Виродки ви. Правильно Отець Небесний зробив, коли позбувся такого непотребу. Тільки людей шкода. Потрібно було вас кудись на Марс запроторити чи на Венеру, де живих і ненароджених нема.
Мечислав опускає очі. Ніколи не любила свого по батькові. Ото в анкетах інколи доводилося писати в графі по батькові Мечиславівна. Наче сурма до бою.
— Що очі ховаєш, татусечку? — Мій початковий страх кудись завіявся. — Я не добираю слів, уже вибачте, шановний пане Мечиславе. А якби я загинула в борні проти Валерія Едуардовича? Тобі б не боліло?
Я відчуваю його липкий запах:
— Ти б не загинула, доню. Нізащо. За тобою пильнували. Я наказав. І, якби ти вчасно не впоралася, тобі допомогли б.
— Ти про кого? — Я чесно дивуюся. — Про хлопців-охоронців з клубу? Так вони приїхали запізно. Вони лишень люди. Не вигадуй і не мели дурниць. Щоб вони вдіяли проти такого, як Валерій, навіть якби приїхали і встигли?
Батько тихенько регоче:
— Що, охоронці з клубу? Дрібнота. Хоча, мушу зізнатися, ти вмієш прихиляти до себе людей. Це хороша риса, і тобі надалі вона знадобиться. Але люди тут ні до чого. Із ними Валерій розібрався б одною лівою. Так, погоджуюся, вони молодці, що організували пожежу, досить вправно, визнаю. Давненько я схиляв їх до цього. «Темний янгол» — ще той гнидник.
Я бачу, що він переводить розмову на інше. Тому вперто повертаюся назад:
— Стоп. Тпру, коні! Зараз не про гнидники йдеться. То хто там мені мав допомогти, якщо сама не впораюся? Цей вампір-наркоман, який, не кліпнувши, нас прибив би? Хто?
Він вагається якусь мить, казати чи ні. Потім махає рукою:
— Добре. Скажу. Це Антон. Від нього я дізнався про плани Валерія взяти тебе в заручники, а потім шантажувати мене. Ніхто тебе і не збирався робити частиною колекції, принаймні поки що. Перетворити на слугу — так, але не на мертвого слугу. Від мертвої Аделаїди, доньки великого Мечислава Сірого, мало користі. Антон спеціально нав’язався до Валерія в помічники і для переконливості навіть ударив тебе. І зіграв свою роль добре, бо ти ж відразу повірила, що він ворог. Тим часом Антон уважно пильнував. А коли зрозумів, що допомога потрібна не тобі, а Валерію, то все мені доклав. Навіть перепитував, що робити з тілом Валерки. Я наказав не добивати. Ми ж не вбивці.
— Що, Антон? Триндець! Професійний зрадник, блін! Ой, а благородні які ви вкупі з Антоном! Ага, не вбивці. Ви садисти. Таке життя — це мука, — виривається в мене.
— Так це ти ж його… ледь не вбила, — Мечислав витріщається на мене.
Заковтую гіркий присмак у роті.
— Це був самозахист!
Він же додає більш стримано:
— Гаразд-гаразд. Тебе ніхто не звинувачує. Валерій Едуардович заслужив таку долю. Він — страшний чоловік… жорстокий янгол. Це добре, що ти не все про нього знаєш. Бо якби знала всю правду, то власноруч добила б.
Він старається говорити спокійно, та це не дуже йому вдається. Якесь хвилювання в голосі навіть трохи пом’якшує мою неприязнь. Невже він і справді хай трішки любить мене?
Мечислав зловтішно озивається:
— А хочеш усю правду знати, дочко? То Валерій Едуардович убив мою матір і твою бабусю. І зробив її душу частиною своєї колекції.
— Що?!
Я не можу повірити. Але ж Валерій лишень трішки схожий на того чоловіка-вбивцю з мого видіння. Невже я помилилася чи спогади геть поблякли і змарніли?
— Так. Валерій — убивця Ядвіги. Він мені в цьому зізнався. Не жалій його. Він покидьок.
Сумно хитаю головою. Може, це і правда, а може… Гірко мені і від почутого, і від думок.
— Я його не жалію. І тоді, коли він мені показував свою колекцію, хизувався нею, вихвалявся рідкісними екземплярами, я його не жаліла. Я його ненавиділа. Знаєш, а я, здається, розумію, чому Валерій Едуардович збирав цю колекцію. Його тягнуло до прекрасного. Тільки він через куцість власного розуму чи, навпаки, через свою всесильність, не розумів, що жива квітка зі світу природи може бути набагато цікавішою, ніж квітка-душа. Краще б колекціонував кактуси.
— Що? — Батько ошелешено дивиться на мене. Мечислав теж вважає мене божевільною? Це добре. Хай так і вважає. — Світ природи? Кактуси? А-а-а-а! Мені розповідали про твої дивацтва і загравання то з сонцем, то з вітром. Дурні заняття, мушу тобі чесно сказати. Але хай. Ти ще юна, з роками помудрішаєш. Щодо колекції. Так, я погоджуюся. Це марнування часу — збирати таку колекцію і майже нікому не показувати.
Чекала інших слів, та, схоже, горбатого тільки могила виправить.
— Я розгромила його колекцію, душі на волі. І бабусина теж. Що тепер — списи ламати? Душі можуть дістатися неба чи пекла, так? Ну, куди вони там потім потрапляють?
Чоловік хитає головою.
— Ні, Аделаїдочко. На жаль. Не можуть. Розумієш, багато з випущених тобою душ зараз блукають світом, і нічого з ними вдіяти несила. Не всі вони повернулися до тіл, бо деякі тіла вже мертві, деякі душі просто заблукали. А якби ти колекцію не розпустила і ми знайшли б каталог душ та ідентифікували їх, то могли б повернути справжнім господарям. Але ми маємо шанс урятувати інші. Можливо, між ними є і бабусина душа. У каталозі колекції, яку мені роздобув Антон, набагато більше позицій, аніж кліток для експозиції у кабінеті Валерія. Тобі нічого він не розповідав про решту колекції? Вона існує? Дитино моя, зрозумій: я справді хочу допомогти тим душам. Якщо знаєш, то скажи мені, чи є та колекція, і, може, випадково Валерій проговорився, де він її тримає.
Мене наче струмом вдаряє. Я відчуваю, що він бреше. Запах брехні зраджує його. Відсахуюся від чоловіка. Підхоплююся, втискаюся в стіну.
Він балакає, старається говорити спокійно. Та я не вірю йому. А якщо це правда і бабусина душа теж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крила кольору хмар», після закриття браузера.