Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

«Авжеж, — подумав Едді. — Авжеж, чортів сину, хай щось там собі горить, тебе це не обходить». Незважаючи на біль у пораненій руці, Едді стиснув кулаки ще міцніше, ще глибше вганяючи нігті собі в долоні.

«Ти не повинен його вбивати, — промовила Сюзанна. — Ти ж це розумієш, хіба ні?»

А чи він це розумів? А якщо навіть так, чи міг дослухатися голосу Сюзі? Будь-чийого тверезого голосу, врешті-решт? Він сам того не знав. Бо знав лише те, що Сюзанна пропала, що спину її осідлала мавпа на ім’я Мія, що її поглинула утроба майбутнього. Натомість Тауер був тут. У цьому є свій сенс. Десь Едді читав, що в атомній війні напевне мусять вижити лише таргани.

«Не переймайся, золотко, просто прикуси собі язика, і хай з цим розбереться Роланд. Ти не мусиш його вбити».

Ні, Едді гадав, що таки ні.

Принаймні не зараз, поки сей Тауер не розписався там, де лінія з крапочок. А от після того… після того…

ШІСТЬ

— Аароне! — погукав Тауер, ступивши на першу сходинку ганку.

Роланд перехопив погляд Діпно й приклав собі до вуст палець.

— Аароне, егей, Аароне! — Тауер гукав голосно, веселим голосом чоловіка, що радіє життю — не такого, що переховується, а того, хто витратив вільний день на улюблену справу. — Аароне, я з’їздив до тієї вдови в Іст-Фрайбурзі, і, святий Йосип, вона має геть усі романи, які лише написав Герман Воук! І то не видання книжкового клубу, як я раніше думав, а примірники…

Вжик-брязь! Услід за звуком розтягнутої іржавої пружини сітчастих дверей почулися його кроки вже на веранді.

…з першого накладу видавництва «Даблдей»! «Мерджорі Морнінгстар»! «Бунт на Кейні»![59] Здається, комусь на тім боці озера варто перевірити, чи не згорів його страховий поліс, бо там…

Він ступив у кімнату. Побачив Аарона, а тоді й Роланда, котрий сидів напроти Діпно і, не моргаючи, дивився на Тауера поглядом своїх лячно-синіх очей з глибоко прокресленими «гусячими лапками» в їх кутиках. А потім, врешті, він побачив і Едді. Але Едді його не бачив. Останньої миті він опустив зчеплені руки собі між колін і нагнув голову, втупившись у власні руки і дошки підлоги під ними. Він буквально прикусив собі язика. На великому пальці його правої руки виступили дві краплинки крові. Він зафіксував на них погляд. Бо якби він поглянув на володаря цього життєрадісного голосу, він би його точно вбив.

«Побачив же нашу машину. Побачив, але навіть не підійшов роздивитися. Не покликав свого друга, не спитав, хто це приїхав, не поцікавився, чи все гаразд. Чи все нормально з Аароном. Бо на думці в нього інший чоловік, якийсь Герман Воук, не клубного видання, а справжній. Які ще можуть бути в тебе переживання. Бо перспективна уява в тебе, як в якогось Джека Андоліні. Обидва, ти і Джек — ви двійко гидотних тарганів, що метушаться на долівці всесвіту. Перед очима у вас тільки приз, так? Своїми довбаними очима ви шукаєте лише приз!»

— Ви, — промовив Тауер. Радісне хвилювання щезло з його голосу. — Парубок з…

— Парубок нізвідки, — промовив Едді, не підводячи очей. — Той, хто відігнав від вас Андоліні за пару хвилин до того, як ви вже готові були накласти собі в штани. Й ось як ви віддячуєте. Ви ще той чолов’яга.

Промовивши цю фразу, Едді знову прикусив собі язика. Його зчеплені в замок руки тремтіли. Він сподівався, що втрутиться Роланд — звісно ж, він мусить, Едді не в змозі самотужки впоратися з цим самозакоханим монстром, нездатен він на таке, — але Роланд мовчав.

Тауер зареготав. Цей сміх прозвучав так само нервово й непевно, як і перші слова, промовлені ним, щойно він побачив, хто сидить у кухні його орендованого будинку.

— О, сер… Містере Дін… Я насправді вважаю, що ви перебільшуєте серйозність тієї ситуації…

— Я добре пам’ятаю запах бензину, — сказав Едді, так і не підводячи голови. — Я вистрелив з револьвера мого діна, пригадуєте? Вважаю, нам пощастило, що не було випарів, що я стрелив в інший бік. Вони залили бензином весь той куток, де стоїть ваш письмовий стіл. Вони збиралися спалити ваші улюблені книжки… чи мені краще назвати їх вашими друзями, членами вашої родини? Бо саме так ви до них ставитесь, хіба ні? А до Діпно? Хто він такий? Просто якийсь витручений раком стариган, що побіг разом з вами на північ, коли вам для втечі знадобився компаньйон. Ви б покинули його помирати у придорожньому рівчаку, аби хтось запропонував вам перше видання Шекспіра або якогось рідкісного Ернеста Гемінґвея.

— Я обурений! — вигукнув Тауер. — Мені відомо, що моя книгарня згоріла дотла, а через деяку необачність вона не була застрахована! Я розорений, і винні в цьому саме ви! Забирайтеся геть!

— Ти пропустив регулярний страховий платіж, коли в минулому році тобі знадобилися гроші на те, щоб викупити зібрання Хопалонга Кессиді зі спадку Кларенса Малфорда,[60] — тихо промовив Аарон Діпно. — Ти сказав мені, що затримав платіж ненадовго, але…

— Саме так! — відповів Тауер ображено і водночас здивовано, так ніби він аж ніяк не очікував зради з цього боку. Либонь, що не очікував. — Це й було ненадовго, чорти забирай!

— …Але звинувачувати цього молодого чоловіка… — продовжив Діпно тим самим рівним, проте дещо розгубленим голосом, — мені видається неґречним.

— Я вимагаю, щоб ви забралися звідси геть! — гримнув Тауер на Едді. — Ви, і ваш приятель також! Я не бажаю мати з вами ніяких справ! Якщо вам ввижалося щось інше, то це було… це було непорозуміння! — Він ухопився за це останнє слово, немов за цінну знахідку, і майже прокричав його.

Едді зчепив руки ще міцніше. Ніколи він ще так чітко не відчував близькості свого револьвера, а той у нього при боці ніби набрався живої злої ваги. Едді просяк потом, він чув свій запах. А тепер ще й кров почала скрапувати між його зчеплених пальців на долівку. Він відчув, як зуби вгрузають йому в язик. Авжеж, гарний спосіб забути про біль у нозі. Едді вирішив знову відпустити свій язик на чергове умовне звільнення.

— З мого останнього візиту до вас я ясно пам’ятаю…

— У вас деякі книги, що належать мені, — заявив Тауер. — Я бажаю отримати їх назад. Я наполягаю…

— Стули пельку, Кел, — промовив Діпно.

— Що? — в голосі Тауера вже не було образи, він був шокований. Майже ошелешений.

— Перестань відбріхуватися.