Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Митькозавр iз Юрківки 📚 - Українською

Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"

558
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Митькозавр iз Юрківки" автора Ярослав Михайлович Стельмах. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 58
Перейти на сторінку:
мені здається, можна і не прив’язувати. Козу – інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язувати. Я і так посиджу.

– Та гаразд уже, – охолов я. – А чому обов’язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же в о н о хрумає!

– Молодець! – вигукнув Митько. – Звичайно, курку! І мороки набагато менше. – І по хвильці додав: – Та й безпечніше.

Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала та била крилами.

– Ху ти, – мовив, одхекуючись, Митько. – Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!

– Це хіба курка! – згоджувавсь і я, підводячись після невдалого кидка. – Це ж страус!

І ми знов якомога лагідніше заводили:

– Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!

– А тю-тю-тю-тю.

Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами.

– Та ну її, – не витримав перший я. – Всі коліна пооббивав.

– Зараз, зараз ми її, – не здавався Митько, виносячи з хати ковдру, – у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.

На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном.

– Єсть! – вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її в мішок, і тут же загорлав: – Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!

– Ну от бачиш, – співчутливо сказав я. – А якби коза? Ото б намучились!

– Та й то, – відповів Митько. – Бери лопату, і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи.

* * *

– Ну що, Митю, може, вистачить? – я стояв по пояс у щойно виритій ямі і втирав чоло.

– Та де там вистачить. Йому звідси вилізти – все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.

– Нічого собі новину ти приберіг, – пощулився я. – Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?

– Та він на людей побоїться…

– Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? – промайнув у мене жахливий здогад.

– Звідки я знаю. Може, турист який.

– А де ж він тепер?

– Де! Додому поїхав!

– Додому! А може, – важко сковтнув я, – воно з’їло його?

– З’їло? – злякавсь Митько. – Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді… А що, – опустивсь на землю. – Може, й так… А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами!

– Були речі, – промимрив я, відчуваючи, як сорочка липне до спини. – Сандаля. Отут же, біля куреня, лежала.

– Сандаля? Чому ж ти мовчав?

– А що мені було – кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!

– І куди ти її подів?

– У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.

– Ай-я-яй! – мало не застогнав мій друг. – Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам’ять рідним була.

– Дуже б вони тішилися тією пам’яттю.

– Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сандалії була б рада.

– Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?

– А що, – розпалювався ще більше Митько. – Рада була б!

– Та стривай!.. Щось ти вже сильно теє, перегнув.

– Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, і вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його хап! І готово.

– Еге, бач, як воно обертається, – роздумливо подав голос я. – Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже шукали б усі й міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.

– Авжеж, – зрадів Митько. – Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.

Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.

Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, «інакше воно здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма».

– Ху, ну і ну, – стомлено хитав головою я, дмухаючи на стерті долоні.

– Ямка – будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.

– Та ти що – кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе.

– Правда, я й не подумав. Але ж воно й так може забитись, коли падатиме, чи ніжку звихнути. Ми на дно подушку покладемо. Все-таки м’якше.

– А що ж, – згодивсь я. – Можна й подушку.

– Візьми в курені. Заодно й курку давай.

Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшися, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.

– Ти бачив таке? – дратувавсь Митько. – Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак от: кво-кво-кво-кво-кво.

– Ай, Митю, – зауважив я. – В тебе, як у жаби, виходить.

– То спробуй ти!

– Ко-ко-ко-ко-ко, – дуже справно почав я, але курка обійшла кругом дерева і сховалася за стовбуром.

– Тьху ти! – спересердя сплюнув Митько. – Та вона нікого не слухає. Дай-но я в неї хоч грудкою кину.

– Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.

– Звичайно, – згодивсь товариш. – Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула?

Бабуся підкинула! Інакше й не скажеш. Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути – і то не було вільної хвилини.

– А хто обіцяв юшку у казанку над полум’ям? – усе ж запитав я в Митька.

Той невдоволено зашурхотів соломою:

– Овва! Юшка! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то з села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку крадь, то яму рий. Ніколи й угору глянути. Хай уже трохи проясниться із оцим от, – кинув на озеро, – буде тобі й юшка, буде і свисток.

Тим часом споночіло. Ми намастились одеколоном «Гвоздика» і лягли в курені, вистромивши голови назовні.

– Швидше б ми його побачили, – мовив Митько, – а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.

– Хай собі.

– Скоріше

1 ... 52 53 54 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Митькозавр iз Юрківки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Митькозавр iз Юрківки"