Читати книгу - "Зашморг"

У цьому стані навіть Віра, стримана, мовчазна, надзвичайно соромлива, і та неминуче повніша була чимось виказати себе людям, що оточували її, хоч чим-небудь поділитися з ними. З ким же? Насамперед, звичайно, з найближчими.

Я вирішую перевірити свої припущення.

Спочатку я вирушаю до Подольська, попередньо умовившись з Ніною по телефону.

Ми зустрічаємося з нею під час обідньої перерви біля дверей її установи, і я проводжаю Ніну додому. На жаль, дорогою нам поговорити не щастить. У Ніни тут, у Подольську, мільйон знайомих. Вона не встигає сказати мені й двох слів, як уже з кимось жваво вітається, щось комусь кричить і махає рукою або просто весело і грайливо посміхається.

Вдома нас зустрічає невисокий білявий здоровань із вкрадливими манерами та рисячими очима — її чоловік, який теж прийшов обідати. Крім того, у хаті ще — Нінина свекруха і дуже стара, проте вкрай балакуча бабуся, глуха і криклива.

Ця бабуся переповнює чашу мого терпіння, і я стримано кажу, що мені треба поговорити з Ніною на самоті. Ніхто, природно, не заперечує, всі знають, звідки і чого я приїхав. Віктор — так звуть Ніниного чоловіка — запобігливо проводжає нас до сусідньої кімнати й обережно зачиняє двері. Тепер, нарешті, я можу пояснити Ніні, що мені від неї треба. І Ніна замислюється, зводячи тонкі, вищипані брови. Їй тяжко думати про Віру, я це відчуваю.

— Ну от одного разу, — пригадує, нарешті, Ніна, — вона була у нас і запитує Вітю: «Що буває за обман?» А він каже: «Дивлячись який обман». А Віра каже: «Ну, наприклад, якщо людина одержує те, що їй не належить». Вітя, звичайно, сміється. А я бачу, у Вірки губи тремтять. А Вітя запитує: «Що ж він, по фальшивих документах щось одержує?» — «Ні, каже, не по фальшивих, але нечесно». Вітя каже: «Так не буває. Якщо з документами все гаразд, то, виходить, усе чесно». А Вірка моя трясе головою і мало не плаче. «Буває, — каже, — буває, я знаю». Ну, одне слово, ні до чого не договорилися. Не захотіла вона більше говорити. Вона взагалі про свою роботу нічого не розповідала, немов на поштовій скриньці працювала і самі секрети у них там.

От і все, що Ніна може пригадати. На жаль, це нічого не пояснює і не дає нового. Хоч і свідчить, у якому напруженні та страху жила Віра весь час, як терзала її думка про неправду, про нечесність сьогоднішнього її життя.

Наступного дня під час обідньої перерви я їду до Люби. Але у міністерство цього разу не заходжу, а зустрічаюся з дівчиною на вулиці, біля входу. Ми звертаємо з Садового кільця на якусь вузеньку, тісну вулицю.

— Скажіть, Любо, ви не помічали, щоб Віра щось приховувала, чогось побоювалася? — питаю я.

— Ні, — подумавши, хитає головою Люба, — цього я не помічала. Вона по-моєму, нервувала. Вона… ви кажете, боялася?

— Ну, можливо, вам щось здалося незвичайним у її поведінці, щось вас здивувало?

— Що ж могло мене здивувати? У неї своя робота, у мене своя…

— Але в якихось справах ви все ж таки стикалися?

— Які там справи!.. — Люба махає рукою. — Передам на підпис папір або лист, попрошу конверт, чистий бланк.

— У кожного главку свій бланк?

— Звичайно. Ой, я згадала, що мене одного разу здивувало. Я зустріла Віру у секретаріаті, вона несла бланки іншого главку до нашого. Побачила мене і чомусь знітилася. А може, мені й здалося.

— Якого саме главку, не пам'ятаєте?

— Звичайно, пам'ятаю…

І Люба називає мені той самий главк, на бланках якого були надруковані фальшиві листи до обласних управлінь «Союзтехніки».

— … Потім, — продовжує згадувати Люба, — я зайшла до Станіслава Христофоровича з паперами, а він щось диктує Вірі, вона друкує. Побачив мене і відразу замовк, просто на півслові. Таким дивним мені це здалося. А друкувала Віра на бланках того самого главку, я помітила. Це мене тоді теж здивувало.

Мені вже багато що зрозуміло з цими фальшивими листами. Я тепер бачу, як поступово заплутувалася Віра, як усе глибше затягував її Мешнутін у це болото. І ріс, ріс відчай у її душі. Адже вона все більше починала розуміти, що навколо неї відбувається. Зашморг навколо шиї затягувався усе тугіше, і виходу Віра не бачила.

Наприкінці дня я роблю візит до Катрі Стрілецької. І він виявляється найважливішим з усіх.

— І словечка про свою роботу вона не говорила. А вже якщо вона не хотіла, то тут обценьками з неї нічого не витягнеш, з цієї дурепи. Я досі заспокоїтися не можу. І треба ж! Так по-ідіотському! — Вона стукає кулачком по коліну. — От тільки завела одне: «Піду». Їй, бачите, важко! Цілий день за столом сидіти важко! Поішачила б вона, як я!

У цей момент в коридорі лунає телефонний дзвінок. Катря миттю схоплюється з дивана, мало не перекинувши попільничку, що стояла біля неї, і вибігає. Вона все робить отак рвучко та спритно.

— Не туди потрапили, молодий чоловіче, — долітає з коридора її енергійний голос. — Так, так! Привіт!

Катря вбігає до кімнати і несподівано як укопана зупиняється на півдорозі до дивана.

— Слухайте, — каже вона, проводячи рукою по лобі. — А я дещо пригадала. Якось увечері я сиділа у Віри, і раптом її покликали до телефону. Дзвонила якась Єлизавета Михайлівна. І Вірка моя, мало не плачучи, їй каже: «Ну звідки я можу знати, де він? Ви ж бачите, я вдома… Та ніколи цього не було… Ну і з'ясовуйте на здоров'я! А мені дайте спокій!» І ще щось таке. Повернулася засмучена, звичайно. І, за своєю звичкою, нічого не хоче розповідати. Ви коли-небудь бачили таку дівчину, котра найкращій подрузі нічого не розповідає?

— То ви нічого більше і не довідалися?

— Так і не довідалася. А цілий вечір чіплялася. Цікаво ж, Вірці чиясь дружина сцену влаштовує.

Наступного дня я сиджу за столиком у кафе і нетерпляче поглядаю на годинник.

Ось, нарешті, з'являється знайома статечна постать.

Я підводжусь, підставляю їй стілець і замовляю каву з тістечками.

— Даруйте, Єлизавето Михайлівно, — кажу я, — що змушений був вас потурбувати.

— Будь ласка.

— І за обрано місце для зустрічі. Але хотілося…

— Це краще, аніж якби ви