Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга третя"

Звичайно, Мумі-троль знав. Там нічого більше не виросте. Ніколи. Ані билинки.

— Чого ти на мене витріщилася? — закричав Мумі-троль.

— Я витріщилася? — невинним голоском запитала Маленька Мю. — Чого б це я мала на тебе витріщатися? Може, я витріщаюся на щось, що стоїть у тебе за спи— шцо…

Мумі-троль підскочив, мов ужалений, і озирнувся.

— Ха-ха! Я тебе надурила! — зловтішно засміялася Мю. — Чого це ти так боїшся? Хіба не потіха, що ліс очманів від страху і втікає світ за очі? Мене це неймовірно цікавить!

Але Мумі-троль нічого потішного в цьому не вбачав. Ялинник повз до маяка, сунув через увесь острів до сходів вежі, щоночі підповзаючи дедалі ближче, аж доки перша карликова ялинка не наляже на вхідні двері, вимагаючи, щоб її впустили досередини.

— Ми не відчинимо, — рішуче сказав Мумі-троль, дивлячись Маленькій Мю просто в очі, зухвалі та насмішкуваті, які геть усе знали про його таємниці.

Але від цього, як не дивно, ставало легше на душі.

Одразу після ранкової кави Мумі-тато подався до потайного закапелка над урвиськом, де полюбляв сидіти наглядач маяка. Там він поринув у роздуми.

Зошит у цератовій обкладинці Тато вже майже цілком заповнив своїми міркуваннями про море. Тепер він розпочав новий розділ, назвав його «Переміни моря уночі» і підкреслив назву грубою рискою. Мумі-тато довго дивився на чистий аркуш у зошиті, а штормовий вітер норовив його вирвати у нього з лап. Він зітхнув і погортав аркуші назад, до п’ятої сторінки, до якої він відчував особливу слабкість. На п’ятій сторінці Тато обґрунтовував теорію про те, що Чорне Око сполучається з морем глибинним тунелем (див. малюнок), і, як це не шкода, всі скарби, віскі та скелети течія виносила через тунель у море. Іржава бляшанка випадково застрягла біля точки А. Якщо хтось або щось — назвемо його X — стоятиме на дні у точці В і дмухатиме або ж втягуватиме воду, її рівень буде то підніматися, то опускатися, й створиться враження, ніби Чорне Око дихає. Хто такий X? Морське страховисько. Довести це тимчасом неможливо. Подальші пояснення переносилися, отже, до розділу «Гіпотези», який розростався дедалі більше.

У розділі «Факти» Мумі-тато констатував, що на глибині вода холодніша, ніж на поверхні. Щоправда, він знав про це й раніше, достатньо було запхати у воду лапу, однак цього разу Тато провів наукові дослідження за допомогою хитромудрої пляшки: коли пляшку тягнули вгору, корок під тиском води затикав горлечко. Далі: вода важка і солона. Вона важча на глибині, однак солоніша на поверхні. Доказ: соляні калюжі на березі. Вони дуже солоні. А підвищена густина води відчувається при пірнанні.

Водорості прибиває з підвітряної сторони, а не з навітряної. Якщо під час шторму кинути з вікна маяка дощечку, то її не приб’є до берега, а понесе навколо острова на деякій відстані від суходолу. Якщо піднести дерев’яну планку, наклавши її на лінію горизонту, то здається, ніби горизонт закругляється. Рівень води піднімається за негоди, але інколи буває навпаки. Кожна сьома хвиля дуже висока, але іноді найвищою може бути й дев’ята. А часом жодної закономірності не спостерігається.

Куди котяться бурхливі хвилі з білими баранцями і звідки вони беруться? Яка їхня природа? Ось на всі ці запитання та ще на багато інших Мумі-тато намагався знайти відповідь, але це було неймовірно важко. Він втомився і, відійшовши від наукового стилю викладу, написав: «Острів не має мостів і не обгороджений парканом, тож нікого не можна замкнути на острові чи випустити з нього. А це означає, що почуваєшся тут… Гм…» Мумі-тато грубою чорною рискою перекреслив останній запис і перейшов до тоненького розділу «Факти».

У його голові виринула запаморочлива думка, що море не підкоряється жодним законам, але він її поквапно прогнав. Тато прагнув збагнути море, щоб любити його й зберегти повагу до самого себе.

Доки Мумі-тато ламав голову над своїми теоріями, Мумі-мама щораз далі входила до свого садка. Вона зауважила купу дрібничок, які варто було перемалювати заново. Поступово Мама настільки осміліла, що ховалася за стовбурами дерев лише тоді, як чула скрип сходів. Помітивши, що, ступаючи на стіну, вона стає завбільшки з кавник, Мама намалювала у садку купу маленьких мамів та той випадок, якби хтось із родини її таки помітив. Якщо завмерти і не ворушитися, ніхто й не здогадається, котра з мам на стіні справжня.

— У вас манія величі, — зробила висновок Маленька Мю. — Чому б вам не намалювати когось із нас, а то лише Мама і Мама…

— Ви ж на острові… — відповіла Мама.

Вона поцікавилася у Мумі-троля про родинне свято на його галявинці, але синок щось пробурмотів і вислизнув з дому.

«То Морська лошичка в усьому винна, — подумала Мумі-мама. — Гай— гай, а час минає…» І вона заходилася малювати нову маленьку маму, що ніжилася у затінку бузку.

Мумі-троль поволізійшов униз сходами і вийшов із маяка. Галявинки уже не існує, і морських коників теж нема.

Він замислено дивився на мамин садок під скелею. Усі кущики шипшини зів’яли, бо їм нараз стало надто добре: ні піску, ані каменів — з ким змагатися? Посеред рабатки Мама поставила маленький парканець, обгородивши, очевидно, щось дуже гарне. Вдалася до нової спроби… Мама не опускає лап!

З пагорба злетіла, мов на крилах, Маленька Мю.

— Привіт! — гукнула вона. — Угадай, що там росте? Вгадуй тричі!

— Скажи сама!

— Яблуко! — сповістила Мю. — Мама посадила яблуко. Його прибило до берега. Мама сказала, що зернята проростуть, і виросте дерево.

— Яблуко… — ошелешено повторив Мумі-троль. — Це ж скільки років мине, доки воно виросте!

— Можна й до ворожки не ходити… — пирхнула Маленька Мю, і її знову мов вітром здуло.

Мумі-троль не зводив погляду з гарненького пар— канця, який трохи нагадував поруччя ґанку в рідній Долині. Він засміявся сам до себе. Сміятися було так приємно! Його Мама найвпертіша з усіх мам на світі! Хтозна, може, й справді з яблучка виросте яблуня. Мама заслужила собі на це… Потім його думки перескочили на інше. Мумі-троль думав про те, що таки ліпше мати хатинку, аніж жити на галявинці. Хатинку, збудовану власноруч. На вікні у нього лежали б гарні кругленькі камінці.

Аж надвечір Мама з Татом помітили, що ліс суттєво наблизився до маяка. Найбільше квапилися вільхи. Вони вже здолали половину шляху від берега, і лише та вільха, до якої була прип’ята мотузкою «Пригода», залишилася на місці — її стримував зашморг на шиї.