Читати книгу - "Втрачений символ"

Ленґдон розтулив був рота, щоб заперечити, але Сато вже обернулася до Андерсона, що стояв на порозі.

— Шефе, — сказала вона, — покладіть цю піраміду Ленґдонові в сумку і несіть. А я подбаю, щоб містера Ленґдона взяли під варту. Ваш пістолет, будь ласка.

Із кам’яним лицем Андерсон увійшов до камери, розстібуючи свою кобуру-оперативку. А потім віддав пістолет Сато, яка відразу ж націлила його на Ленґдона.

Професор очманіло витріщився на неї, неначе все це йому наснилося. «Ні, цього не може бути».

Та Андерсон підійшов до Ленґдона і зняв сумку з його плеча, поніс її до стола і поставив на стілець. Розстебнувши зіпер, він розсунув краї сумки, взяв зі стола важку кам’яну піраміду і поклав усередину, поруч із пірамідкою та рештою професорових речей.

Раптом у коридорі почулося шарудіння. В одвірку матеріалізувався темний силует якогось чоловіка. Він кинувся у камеру, швидко наближаючись до Андерсона ззаду. Шеф охорони так і не встиг його помітити. Мить — і незнайомець штовхонув Андерсона плечем у спину. Шефа кинуло вперед, він тріснувся головою об край ніші, а потім упав на стіл, навсібіч розкидавши кості та інші речі. Пісковий годинник розбився об підлогу. Свічка теж впала додолу, але не згасла.

Швидко зорієнтувавшись у цьому несподіваному хаосі, Сато крутнулася і підняла пістолет, але нападник ухопив із долівки людську стегнову кістку, розмахнувся і торохнув нею японку по плечу. Сато скрикнула від болю, різко подалася назад і впустила пістолет. Незнайомець ударом ноги відкинув його геть, а потім прудко підскочив до Ленґдона. Чоловік виявився високим та струнким афроамериканцем, якого Ленґдон ніколи в житті не бачив.

— Хапайте піраміду! — скомандував він. — За мною — мерщій!

РОЗДІЛ 42

Афроамериканець, що вів Ленґдона підземним лабіринтом Капітолію, безперечно, був людиною з владних кіл. Окрім того, що цей чоловік безпомилково знаходив шлях боковими коридорами, повз віддалені кімнати, він ще й мав при собі в’язку ключів, якими відмикав кожні замкнені двері, що траплялися на їхньому шляху.

Ленґдон поспішав услід за чоловіком, хутко піднімаючись якимись невідомими сходами. Коли вони вибралися нагору, професор нарешті відчув, що шкіряний ремінь його сумки добряче натер плече. Кам’яна піраміда була дуже важкою, і він боявся, що ремінь не витримає.

Події останніх кількох хвилин проминули всупереч всякій логіці, і Ленґдон спіймав себе на тому, що ним рухають тепер лише інстинкти. Спинним мозком він відчував, що може довіряти цьому незнайомцеві, бо той не лише врятував його від арешту, а й без вагань вдався до рішучих та небезпечних дій, щоб захистити загадкову піраміду Пітера Соломона. «Що ж це за піраміда така?» Мотиви цього чоловіка залишалися загадкою, однак Ленґдон краєм ока побачив знайоме мерехтіння золота на руці свого рятівника. То був масонський перстень з двоголовим феніксом і числом 33. Цей чоловік та Пітер Соломон були більше, ніж вірними друзями. Вони були братами-масонами найвищого ступеня.

Ленґдон прослідував за афроамериканцем до верхнього майданчика сходів, а потім вони у непозначені двері вийшли до службового коридору. Пробігши повз коробки та мішки зі сміттям, вони різко звернули вбік і через службові двері несподівано вскочили до якогось дивовижного світу — то було приміщення з м’якими сидіннями, схоже на кінозал. Незнайомець провів Ленґдона боковим проходом між кріслами, потім вони, пройшовши у парадні двері, опинилися у великому світлому атріумі. Ленґдон второпав, що вони потрапили до гостьового центру, через який він сьогодні ввечері увійшов до Капітолію.

На жаль, окрім них там був і поліцейський з капітолійської охорони.

Зійшовшись, всі троє зупинилися і повитріщалися один на одного. Ленґдон упізнав молодого поліцейського-латиноамериканця, котрий цього вечора сканував його сумку.

— Полісмене Нуньєс, — сказав афроамериканець. — Ані слова! Йдіть за мною.

Охоронець збентежився, але виконав наказ без зайвих запитань.

«Що ж це за чоловік?»

Вони утрьох поквапилися до південно-східного рогу гостьового центру й увійшли до маленького фойє, де виднілися масивні двері, заблоковані оранжевими стовпчиками. Самі двері були запечатані липкою стрічкою — вочевидь, щоби до гостьового центру потрапляло менше пилу ззовні. Афроамериканець простягнув руку і відідрав стрічку. А потім понишпорив у в’язці ключів і сказав охоронцеві:

— Наш приятель, шеф Андерсон, зараз у підземеллі. Можливо, він поранений. Вам спало на думку перевірити, чи все там гаразд.

— Слухаю, сер. — Нуньєс був спантеличений не менше, ніж стривожений.

— А найголовніше — ви нас не бачили. — Чоловік знайшов ключ, зняв його із в’язки і відімкнув важкий дверний засув. Рвучко відчинивши двері, він кинув ключ охоронцеві. — Замкніть за нами двері. Приліпіть стрічку назад якомога ретельніше. Сховайте ключ у кишеню і нічого не кажіть. Навіть шефу. Зрозуміло, полісмене Нуньєс?

Охоронець глянув на ключ так, неначе йому щойно ввірили коштовний камінь.

— Зрозуміло, сер.

Чоловік поспішив у двері, і Ленґдон подався слідком. Охоронець замкнув за ними важкий засув, і Ленґдон почув, як Нуньєс приліплює стрічку на місце.

— Професоре Ленґдон, — звернувся до нього чоловік, коли вони швидко крокували сучасним коридором, будівництво якого ще не завершилося. — Мене звуть Ворен Беламі. Пітер Соломон — мій найкращий друг.

Ленґдон кинув на статечного афроамериканця здивований погляд. «Так оце — Ворен Беламі?» Ленґдон ніколи не зустрічався з Архітектором Капітолію, але його ім’я, безперечно, знав.

— Пітер про вас дуже високої думки, — мовив Беламі, — і мені дуже шкода, що нам довелося познайомитися за таких жахливих обставин.

— Пітер потрапив у страшну біду. Його руку...

— Я знаю, — похмуро перервав його Беламі. — Боюся, що це навіть не половина страшної правди.

Вони дійшли до кінця освітленої частини коридору, і прохід різко звернув ліворуч. Решта коридору, куди б він не вів, була непроглядно темною.

— Стривайте, — сказав Беламі і зник у електрощитовій, з якої в темну частину коридору зміїлися товсті кабелі високої напруги. Ленґдон почекав, поки Архітектор нишпорив всередині. Нарешті Беламі, вочевидь, знайшов перемикач, через який живилися струмом подовжувальні кабелі, бо в темному коридорі, яким пролягав їхній маршрут, раптом спалахнуло світло.

Ленґдон тільки й зміг, що спантеличено витріщитися.

Вашинґтон, округ Колумбія, — як і Рим — був містом з мереживом потайних проходів та підземних тунелів. І