Читати книгу - "Слуга з Добромиля"

Аж тоді хлоп зволив обернутись:

— Ліпше ти, партачу, вигостри собі язик, бо пищиш ніби комар. Ніхто не вчує, що ти продаєш!

Смілий хлоп! Певно, пана Глембіцького, котрий не має часу хлопів приструнювати: не вилазить з Кракова, либонь, чекає, що його польським крулем виберуть.І на додачу мругнув до мене:

— Мені голосу не треба. Маю такий товар, що на нього завше покупець знайдеться.

Виджу, нічого в руках не має, ані в ногах жаден товар не стоїть. Може, найнятися кудись хоче.

— А що ж се за товар у тебе такий, — питаю, — що я не виджу?

Тут дехто став прислухатися, і хлоп трохи посунувся. Став дивитися на небо, буцім то не до нього. Зробив з мене дурного. Якраз принесла баба серп, бо хтіла вже нині його випробувати на майовій траві.Тільки чкркнув я ним до точила, як серп розпався на два кавалки. Баба в плач, а я до неї:

— Таким серпом хіба павутиння обтинати! Іди верни тому, в кого купила. У цигана, еге ж?

Баба закивала головою.

— Тоді поклич стражника, бо циган тобі грошей не верне. Тут сліпий би увидів, що серп з двох кавалків склепаний. Бо зі мною ще не було такого, щоб я щось зіпсував.

Добре я їй нарадив і люди підтакнули. Пішла баба. А хлоп далі стоїть, на небо дивиться. Через якийсь час підходить до нього молодий панич, зразу видно, що не шляхтич, і що не звідси, і щось питає хлопа каліцькою польською мовою. Я наставив і собі вуха.

Панич від чогось почервонів і питає тихенько:

— А панну багату й пишну?

— Навіть саму крулівну причарує, вашмосць!

А панич був такий собі: проста дівка буде носа вернути.

— То кілько ти за нього хочеш?

— Усі гроші!

— Скільки? Я маю небагато…

— Кілько маєте — віддайте. Тільки, щоб усе. Такий звичай…

Витяг панич такого ж, як і він, мізерного капшука, потрусив ним. Чую, дзенькнуло раз і другий. Ще й питає:

— А як не поможе?

Скупий панич!

— Наші, бусовицькі, найліпші! — і хутко вкинув паничеві щось за комір. Той аж підскочив і увесь побілів. Потім оговтався і процідив крізь зуби:

— Як надурив, великі, дуже великі пани, знаєш, що з тобою зроблять, холопе?

Але хлоп тільки здвигнув плечима:

— Як признаєшся комусь, то всьо піде не туди, куди треба.І матимеш скору смерть!

«Божечку! — вжахнувся я. — Та він же продав антипка…Се ж був бусовицький ворожбит!» Хотів я перехреститись, та боявся, що хлоп увидить. Ще руку мені відніме, або ноги. Недармо, серп розвалився на два кавалки. Буду я ще мати гризоту. Треба тікати звідси, поки не пізно. Подивився услід паничеві, аж того взяли попід руки молоді Мнішки, котрі прицінювались до коней.І старий їхній був там. Бесідують з тим паничем, ніби з найліпшим приятелем. Видно, неспроста. Я став хутко збирати манатки, а тут як з-під землі виріс переді мною пан Купець з Перемишля.

— Що він тут робив? — показує на панича. — Кажи борзо!

І так подивився на мене, що я мало не скам’янів на місці.Звісно, я знав, що він тепер Старший. Але завше був добрий до мене і щедрий, коли йшлося про якусь дрібну послугу. Не його я боявся, а того, що хтось міг нас підслухати. І я шепнув на вухо:

— Купував, ну…того…в бусовицького хлопа…

— Купив?

— Та купив…

— Пся крев! Не встиг я…Не казав, нащо йому той?

— Та ніби панну хоче собі приворожити.

— Знав би ти, що то за панна! — просичав купець. — Треба було йому завадити. Але не вийшло. Ні, раз не вийшло, значить, так мусило статися!…

Таким лютим я його ще не бачив. Аж трясся від злості.Він махнув рукою, рвонувся у той бік, де стояв панич з вельможними панами Мнішками, та враз обернувся до мене:

— Чуєш, Антосю, як буде шукати мене пан Слуга з Добромиля, скажеш, що я пішов за ним. А ще ліпше — йди до Низького Замку й пильнуй, коли він буде виходити. Чекай коло брами, бо тебе туди не пустять. Тільки, як увидиш, коли на Сліпу гору сідає чорна хмара, назвися гінцем від Купця з Добромиля, і біжи просто в панські покої.Можеш навіть нічого не казати, ніхто тебе не спинить.

Я вже не раз був гінцем від Купця з Перемишля, але тепер мені аж дух перехопило.

— Та, брешуть про мене всяке! — зауважив Купець з Добромиля, погладжуючи бороду. — Не треба усьому вірити…

Проте виглядало, що йому це сподобалося.

— Ну, і що ж далі?

— А далі, вашмосць, не мого куцого розуму діло, що там зайшло між тим паничем і паном Купцем з Перемишля. Він пішов і більше я його не бачив. Зібрав своє причандалля і хутко поніс додому, бо вже одна моя робота скінчилася, і починалася інша. Тепер бочівка з вином точно буде моя. Бо хто я тоді був? Нікчемний чоловік. Але не міг не послухати Купця. Він мав наді мною силу. Більшу, ніж Пан Слуга, котрий завше був усміхнений і привітний. Нагадував мені…

Антось затнувся.

— Кого?

— Пусте! Отож, я перебрався у святочне, і згадав, що Купець мусив мати зброю під плащем. Правда, купцям невільно було носити зброю у місті, тілько шляхті.На таку виправу без шаблі нема чого йти…

— А ти знав, хто той панич?

— Казали різне…Ні, тоді ще не здогадувався, що то за пташок. Мене більше дивувало, що так Мнішки з ним панькаються. Паскудні були люди! Не вартували навіть переступити порогу пана Гербурта. Не дивуюся, що того хлопа з Бусовиськ я більше не видів: мов крізь землю провалився.І антипко йому не поміг. За тих Мішків у Ляшках Мурованих ні одної дівки ладної не лишилось. Котрих забрали ґвалтом, а кому заплатили гроші, й відвезли до Кракова, а звідти — до турків.І то не хіба хлопські дівки, а й бідні шляхтянки, попівни. Старий Мнішек возив також ворожбитів і знахарів, бо наш круль Жигмунт вельми цікавився всілякими чарами, себто магією. Втім, чи правда се, чи ні, не мені судити. Я не любив мішатися в чужі справи.

Низький Замок, 1604 рік

— Усе, що вашмосць каже про Закон, те мені до вподоби, але скажіть мені: закони для людей, чи люди для закону? Бо мені здається, що у нашому королівстві закони самі по собі, і люди — самі по собі, тому й користі від тих законів жодної. Перше, коли закон був у голові,