Читати книгу - "Країна розваг"

— Ерін, а є згадки про мандрівний цирк у статті, яку надрукували в «Ньюз енд кур’єр» після того, як убили Лінду Ґрей? Чи, може, краще сказати, згадки про розважальні дійства?

— Ні. А можна ще ковтнути з твоєї пляшки? Мені холодно.

— Можемо зайти всередину…

— Ні, мені холодно від усіх цих убивств. Щоразу мороз пробирає, коли я все це передивляюся.

Я дав їй пляшку. Вона ковтнула трохи віскі, я й собі не відмовився.

— Мабуть, ти й справді Шерлок Голмс, — сказав я. — А що поліція? Думаєш, вони проґавили цей момент?

— Точно не знаю, але думаю… так. Якби це був телесеріал, знайшовся б якийсь мудрий старий поліцейський, типу лейтенанта Коломбо, який би прагнув побачити загальну картину і склав би шматочки пазла докупи. Але, мабуть, у реальному житті таких небагато. До того ж, загальну картину побачити нелегко, бо вона розкидана по трьох штатах і восьми роках. Одне можна сказати напевно — якщо він і працював колись у «Джойленді», то його тут уже давно нема. Плинність кадрів у парку розваг не така велика, звісно, як у мандрівній компанії типу «Сазерн стар ем’юзмент», та все одно люди приходять і йдуть.

Це я й сам знав. Посадники та кликуни яток не люблять затримуватися на одному місці надовго, а ґазуні взагалі приходили й відходили, як приплив.

— Ось іще одна річ, яка мене турбує. — Ерін простягла мені стосик фотографій вісім-на-десять. На білому полі внизу кожної йшов напис «ЗНЯТО ВАШОЮ ГОЛІВУДСЬКОЮ КРАЛЕЧКОЮ В „ДЖОЙЛЕНДІ“».

Я швидко їх прогортав і відчув, що треба ковтнути ще віскі, бо зрозумів — то були знімки Лінди Ґрей і чоловіка, який її вбив.

— Господи, Ерін, це не з газети. Де ти їх роздобула?

— У Бренди Раферті. Довелося до неї підлещуватися, казати, якою вона була чудовою мамою для нас, голівудських дівчаток, і зрештою вона здалася. Ці фотки я надрукувала з негативів, які вона позичила мені зі свого особистого архіву. Ось дещо цікаве, Деве. Бачиш стрічку на голові в Ґрей?

— Так. — Стрічка Аліси, як її назвала місіс Шопло. Блакитна стрічка Аліси.

— Бренда сказала, що на знімках, які надрукували в газетах, її зробили розмитою. Поліція думала, це допоможе знайти вбивцю, але цього так і не сталося.

— То, що тебе турбує?

Мене всі ті знімки теж турбували, навіть ті, де Ґрей та її супутник були тільки фігурами на тлі й упізнати їх можна було лише за її блузкою без рукавів та стрічкою Аліси, а також його бейсболкою та темними окулярами. Лише на двох фото Лінду Ґрей та її вбивцю було видно чітко й виразно. На першій вони стояли біля «Чашок-кружляшок». Його рука недбало спочивала на сідниці Ґрей. На другій — найчіткішій серед усіх — вони були біля тиру імені Енні Оуклі. Та все ж на жодному знімку чоловікового обличчя не можна було роздивитись як слід. Я міг би пройти повз нього на вулиці і не впізнати.

Ерін узяла фото з «Чашками-кружляшками».

— Глянь на його руку.

— Так, татушка. Я бачу. І чув про неї від місіс Ша. А що воно таке, як ти думаєш? Яструб чи орел?

— По-моєму, орел, але це не має значення.

— Справді?

— Так. Пам’ятаєш, я казала, що ще повернуся до Клодін Шарп? Молода жінка, якій перетяли горло в місцевому кінотеатрі — під час показу «Лоуренса Аравійського», а це вам не абищо, — для такого маленького містечка, як Рокі-Маунт, була великою подією. «Телеґрам» ще місяць її пережовувала. Копи знайшли аж одну зачіпку, Деве. Дівчина, з якою Клодін навчалася разом у старших класах, бачила її в барі і привіталася. Клодін відповіла на привітання. Та дівчина сказала, що біля неї сидів чоловік у сонцезахисних окулярах і бейсболці, але вона б і не подумала, що він з Клодін, бо він був набагато старший. Помітила вона його лише тому, що він сидів у кінотеатрі в темних окулярах… а ще тому, що на руці в нього було татуювання.

— Пташка.

— Ні, Деве. Коптський хрест. Отакий. — Ерін витягла ще одну копію і показала мені. — Поліцейським вона сказала, що спершу подумала, ніби то якийсь нацистський символ.

Я придивився до хреста. Був він елегантний, проте анітрохи не схожий на птаха.

— Два татуювання, — зрештою припустив я. — Птах на одній руці, хрест — на іншій.

Ерін похитала головою і знову тицьнула мені фото з «Чашками-кружляшками».

— На якій руці пташка?

Він стояв ліворуч від Лінди Ґрей і обіймав її за талію. Рука, що спочивала на сідниці…

— На правій.

— Так. Але дівчина, яка бачила його в кінотеатрі, сказала, що хрест теж був на правій.

Я замислився.

— Вона помилилась, от і все. Свідки постійно щось плутають.

— Звісно. Мій батько міг би цілий день на цю тему розводитись. Але поглянь.

Ерін простягала мені фото з тиру, найвиразніше з усього стосу, бо на ньому вони не просто проходили десь на тлі. Котрась із кралечок помітила їх у гарній позі й клацнула, в надії продати знімок. Та тільки той тип її послав. У грубій формі, якщо вірити місіс Шопло. Це нагадало мені, як вона описувала це фото: «Як він притискався стегном до її стегна, показував, як тримати гвинтівку, так, як це завше роблять хлопці». Напевно, місіс Ш. бачила розмитий газетний варіант фотографії, що складався з маленьких цяток. А в мене в руках був оригінал, такий чіткий і виразний, що в мене з’явилося відчуття, ніби я можу ступити крок, і опинитися там, разом із ними, і попередити Лінду Ґрей. Він справді притискався до неї. Його долоня лежала на її руці, що притримувала ствол гвинтівки двадцять другого калібру, і допомагала прицілитись.

Рука була ліва. А на ній — жодних татуювань.

— Бачиш? — спитала Ерін.

— Тут нема чого бачити.

— Отож-бо, Деве. Отож-бо.

— Тобто ти хочеш сказати, що це два різні типи? Один з хрестом на руці вбив Клодін Шарп, а