Читати книгу - "Бронзовий чорт"

Радист виявився не боягузом, йому все ж удалося вивернутися, сунув руку до кишені за пістолетом, але Толкунов перехопив її, намагався притиснути до землі, це йому не вдавалося, а Юрко, мов заворожений, дивився і бачив, як радист шкрябає нігтями траву.

Либонь, минула секунда чи дві, Юрко все стояв і дивився, та налетів Бобрьонок – вони удвох поклали радиста обличчям до землі, майор сів йому на голову, а Толкунов, вивернувши агентові руки, скримцював їх ременем. Намацав у комірі гімнастерки ампулу, вирізав її ножем, потім витягнув з кишені радиста пістолет і гордовито підкинув на долоні. Лише тоді підвівся. Бобрьонок узяв радиста за комір, підняв голову, зазирнув у сповнені жаху очі.

– Догрався? – спитав мало не приязно. – Тепер нікуди не дінешся.

Він відпустив радиста, і той знову втиснувся обличчям у мокрий мох – певно, ще не міг усвідомити всього, що сталося.

Бобрьонок обтрусив з колін та гімнастерки гниле торішнє листя, розігнувся і зиркнув на Толкунова задоволено. Капітан перевернув радиста обличчям догори. Нахилився і тицьнув пістолетом у підборіддя.

– Ну, гад, – видихнув, – кінець тобі!

Радист зрозумів, що зараз його пристрелять, – обличчя в нього скривилося од жаху й сіпнулося: намагався ухилитися від пострілу, але Толкунов притиснув дуло пістолета сильніше, й радист закричав раптом тонким голосом:

– Не вбивайте мене!..

– Відповідай! – наказав Толкунов, ставши на коліна. – Хто закинув вас? «Цепелін»?

– Так.

– Завдання?

– Розшукати й підготувати майданчик для посадки літака.

– Знайшли?

– Вчора.

– З «Цепеліном» зв'язувались?

– Двічі. Повідомили про приземлення й потім про те, Що починаємо виконувати завдання.

– Коли сеанс зв'язку?

– Сьогодні.

– Хочеш жити?

Радист на мить заплющив очі, певно не вірячи, розплющив їх і мовив, дивлячись віддано:

– Дуже.

– Працюватимеш на нас?

– Я зроблю все, що накажете.

– Овва! – Толкунов підвівся. – Лежи тихо, бо інакше…

Бобрьонок вдячно стиснув лікоть капітанові. Толкунов зробив усе правильно й професійно. Тепер слід було якнайшвидше доставити радиста до штабу армії, принаймні повідомити полковника Карого про його арешт. Рація залишилась у «вілісі», а «віліс» стояв на найближчому путівці кілометрів за чотири.

Але ж лишався ще схрон з Мухою. Можна було б перекласти цю справу на районних чекістів, але Бобрьонок вирішив затриматися. Вийшов на край галявини й свиснув. Метрів за сто озвався старший групи – лейтенант держбезпеки. Удвох вони попрямували до берези, не спускаючи очей з люка. Точніше, з місця, де він був, – добре замаскували, можна було наступити на нього й не помітити.

На півщляху їх наздогнали два автоматники – ще двоє бійців засіли в байраці, де міг бути запасний вихід.

Підійшли до берези. Лейтенант намацав люк і мовив:

– Я вважаю, ризикувати не треба. Все одно цьому Мусі кінець: знаєте, скільки на ньому крові? Здасться – нехай виходить, а ні – закидаємо гранатами.

Він мав рацію. Чесно кажучи, й майорові не хотілося ризикувати життям заради рядового бандита, і він кивнув. Лейтенант, відсунувши люк, гукнув:

– Сотнику Мухо, ви чуєте мене?

Тиша, нарешті із схрону почулося якесь шарудіння і відразу вдарила автоматна черга.

– Чую і відповідаю! – закричав Муха.

Лейтенант відступив на крок, тепер кулі не були страшні йому.

– Здавайтеся, Мухо, – наказав, – у вас нема іншого виходу.

Знов ударив автомат, замовк, і лейтенант додав:

– Ну розстріляєш кілька ріжків, а далі? Ми хоч зараз можемо закидати тебе гранатами. І врахуй, запасний вихід до байраку також блокований.

Автомат дав ще довгу чергу, й тоді лейтенант кинув у люк гранату. Вибухова хвиля вирвалася з отвору, з берези посипалося листя – і тиша.,,

– Усе… – мовив лейтенант. Обернувся до автоматників. – Давайте, хлопці, пошуруйте там… – А сам присів, спершись спиною об березовий стовбур.

Бобрьонок кивнув лейтенантові й пішов до дуба, під яким Толкунов продовжував вести роз'яснювальну роботу з радистом. Зустрівся поглядом з Юрком, на секунду заплющив очі, пояснюючи, що сталося з Мухою. Тепер слід було поспішати, не мали права гаяти ані секунди.

– Рушили! – наказав.

Але Толкунов відкликав його вбік.

– Що з ним робити? – вказав очима, на Юрка. – Лишимо тут?

– Ні, – рішуче заперечив майор. – Він ще потрібний нам.

Толкунов знизав плечима, проте Бобрьонок не став пояснювати своє рішення: не мав часу, та й не хотілося.

– Рушили, то й рушили, – погодився Толкунов, і вони пішли вервечкою: перший Юрко, за ним Бобрьонок, а між майором і Толкуновим, який ішов позаду, ворожий радист.

Полковник Карий розмовляв по ВЧ з генералом Рубцовим.

– Ваші розшукувачі працювали відмінно, – сказав генерал, – і ми представляємо їх до нагороди. Я вітаю і вас, Вадиме Федотовичу, все поки що гаразд. Ваш план радіогри з «Цепеліном» схвалюю. Але врахуйте ось що. Дві години тому надійшло повідомлення від Сивого. Німці планують, певно, на вашій ділянці фронту якусь акцію, і їй надається дуже велике значення. Агент чи агенти з Берліна, прізвищ і прикмет Сивому встановити не вдалося. Акція запланована й здійснюється під безпосереднім контролем Головного управління імперської безпеки, вважай, обергрупенфюрера Кальтенбруннера. Відповідає за неї штурмбанфюрер Краусс.

– Не густо, – пробубонів у трубку Карий.

– Не поспішайте, – зупинив його Рубцов, – Із ГУКРу мене повідомили про одну історію, яка, гадаю, має безпосеседнє відношення до наших подій. Слухайте уважно, Вадиме Федотовичу, це має зацікавити вас… – Він почав розповідати, Карий щільно притиснув трубку до вуха, і картина операції, проведеної чекістами в німецькому тилу, зримо поставала перед очима…

Темна ніч. Троє військових чекістів, переодягнутих в есесівську форму, підходять до села Пічки. Пісок рипить під чоботами, ось уже на тлі зоряного неба виникли обриси перших будівель. Старший групи латиш Біцбул зупинився, прислухався.

– Десь тут… – мовив невизначено. Ступив кілька кроків, знову зупинився. З-за хліва, що виднівся неподалік, вийшов чоловік.

– Хто? – почувся хрипкий голос.

– Ніч зоряна, безхмарна… – мовив Біцбул.

– І місяць скоро зійде… – назвав другу половину пароля чоловік. – Я вже зачекався.

– П'ять хвилин, – заперечив Біцбул, – усього п'яь хвилин. Але зважте, дорога важка.

– Важка, – погодився чоловік. – Пішли?

– У вас порядок?

– Повний. – Біцбул махнув рукою двом товаришам у есесівських шинелях, і вони рушили за чоловіком з хрипким голосом.

За кілька місяців до цієї ночі чекісти, очолювані старшим лейтенантом Георгієм Пяткіним,