Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

Втім, колись її однокласники збудженими шепотом передавали з вуст у вуста інформацію, що є в столиці місце, де жінку можна купити за флакон одеколону, і місце це — залізничний вокзал. Дана, яка тоді ще була для них «своїм хлопцем», поцікавилася, чи хтось із них уже купував собі таку тьотю.

— Та ти що, мала? — реготнув хтось із них. — Вони ж там хворі всі. А ще — страшні та беззубі. Але на кожний товар знайдеться свій покупець!

— Теж бомжі якісь, мабуть, — висловилася тоді вона.

— Ні. Бомжів ті тьоті за так обслуговують, по старій дружбі. Але деколи там пристойні дядьки з’являються. З грошима та зі збоченнями. Ті, яких усякі інваліди збуджують, баби старі.

— Брешеш ти все, — кинула вона тоді… кому ж вона це сказала? Хіба не Андрію, своєму сусідові по парті? Так, йому. А він образився.

— Не брешу. Для таких і назва наукова є — геронтофіли. Ось!

Але тринадцятирічна Неждана вже втратила до тієї розмови інтерес.

Хто б міг подумати, що відновиться він таким чином?

На вокзал Дана дісталася по обіді. Її тричі зсаджували з автобуса, а один раз, втомлена і засмикана, вона заснула, не вийшла на кінцевій і зробила «коло пошани», яке забрало в неї добру годину. В метро довелося просити копійки на проїзд — своїм фінансовим донором Дана обрала літнього чоловіка, практично дідуся. Грошей він не дав, але дістав із кишені жетон, і від того, з якою гидливістю він поклав у простягнуту долоню мідну монетку із зображенням каштанового листка, Дану зморозило. Повторюючи про себе, що зайву чутливість вона лишила в подарунок дяді Васі, дівчина зайшла у вагон і примостилася в дальньому кутку, шкірою відчуваючи несхвальні погляди нечисленних пасажирів. Час пік ще не почався, та й іншого жетона в неї не було, проте коли на одній зі станцій Дана почула оголошення: «Вихід до банку Каравела», вона підхопилася, мов вихором зметена, і вужем прослизнула між дверима, які вже зачинялися.

Банк «Каравела» виявився триповерховою вузькою будівлею кремового кольору з тонованими вікнами і бронзовою емблемою — вітрильником на фронтоні під двосхилим дахом. Нічого корсарського не було в цьому цілком модерному будинку, однак Дані, на яку «Наречена пірата» справила значно сильніше враження, ніж їй хотілося б у тому зізнатися, так і бачилися молодецькі флібустьєри, що в банківських підвалах пильно стережуть награбовані скарби. Вона квапливо, боячись передумати, підійшла до дверей — зважаючи на холодну пору, а також на те, що після третьої допуск клієнтів до операційної зали було обмежено, охоронців на вулиці не було — і рішуче натиснула ґудзик дзвінка. Відчинив їй хлопець у камуфляжі без жодного виразу обличчя, з огляду на відсутність у нього обличчя як такого. Скидалося на те, що пласку передню частину його макітри спочатку рівняли під тиньк, а потім схаменулися і додали дві дірочки для очей, коло для рота і ніздрі. Дуже функціонально.

— Голова правління у себе? — з місця в кар’єр спитала Дана. Той тупо вирячився на бродяжку в чорному пальті, безрозмірних шкарбанах, білому шарфику на шиї і дитиною на руках. Він був не на жарт здивований тим, що це, з дозволу сказати, створіння, знає такі слова, як «голова правління». В отворах для очей з’явився блиск.

— Я й так бачу, що у себе, — заявила Дана, не надто очікуючи відповіді. — Он його тачка під ліхтарем виблискує. Покличте його, будь ласка, мені терміново треба з ним поговорити.

Рот охоронця з кола зробився квадратом.

— Це ви глухий, щоб у разі чого стрілянини не злякатися? — ввічливо поцікавилася Неждана, заколисуючи Мирка, котрий знову змокрів та зголоднів, що й озвучив недвозначним плачем. — Вашого директора, сучий він син, як звуть? Не Ігор?

— Ігор Сергійович, — не інакше, як від шоку, банківський цербер відповів приблуді не так, як збирався.

— Добре. Попросіть його, щоб він сюди спустився. Або мене до нього проведіть. Він мені потрібен.

Вартовий піратських скарбів раптом змокрів — мабуть, уявив собі, як він це робить.

— Він усім потрібен. Але із зайдами він не говорить.

— Гаразд, — поступливо мовила Дана, розуміючи, що на багатого клієнта, який терміново зажадав зробити довгостроковий вклад під малі відсотки, вона ніяк не тягне. — Тоді просто перекажіть йому, що мова піде про Олену Тиктор. Запам’ятали? А я тут почекаю!

Вона й сама не знала, що збиралася сказати Ігорю Так-Його-Стерво Сергійовичу, окрім того, що він — щасливий батько вже трьох дітей. Звісно, просити грошей не входило в її плани, про це й мови бути не могло! Їй хотілося хоч якоїсь справедливості, бодай тієї викривленої, яка знаходить втіху в болеві інших людей. Дана мріяла завдати йому болю, однак не замислювалася, а що вона робила б, коли банкір зажадав би відняти у неї Мирка. Вона просто хотіла глянути в очі чоловіку, який зруйнував життя тітці. Можливо, їй би й пощастило, якби того дня на вході чергував один із тих охоронців, які знали Олену і навіть їздили з нею на інкасацію. Але цербер без обличчя був новеньким, аж хрустів, і це було його перше чергування. Ніякої Тиктор він не знав і знати не бажав, а нариватися на гнів начальства — та ще й якого начальства! — було б повним ідіотизмом. Охоронець себе ідіотом не вважав,