Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Капітан Котрбатий зупинив на Войті довгий погляд. Годинник пробив північ. Марек зрозумів начальника: вести розмову далі мусить саме він, він здобув довір'я Вагантової.

— Ми віримо вам, пані Вагантова, — сказав Войта приязно. — Дуже добре, що ви щиро усе розповіли. Проте… є моменти, про які ви, мабуть, забули, або просто вважали їх невартими уваги. Дозвольте запитати…

— Я так утомилася… — зітхнула жінка, безвладно притулившись головою до бильця крісла.

— Тепер уже недовго, — запевнив її Войта. — Прошу вас, згадайте, чи не чули ви — це могло бути, зокрема, під час зустрічі у Шимандла, де ви познайомилися з доктором Коржаном, — прізвища Тламіха?

— Тламіха?

— Так.

— Зачекайте… це незвичайне прізвище звідкись мені відоме… так, так, мені здається, що так Шимандл називав родича Матоуша. Коли я висловила сумнів, чи вдасться умовити Матоуша, Шимандл запевнив, що мені допоможуть інші. «Тламіха переконає його!» — сказав дядечко, а доктор Коржан додав щось на зразок — «У цьому немає сумніву!»^

— Гаразд… А не пам'ятаєте ви, щоб Шимандл або Коржан у розмові з вами називали ще когось, хто має відношення до цієї змови?

— Так, я швидко дізналася, що є ще хтось. Але я його ніколи не бачила, і, згадуючи його, Шимандл називав тільки його ім'я.

— Яке ж це ім'я?

— Не можу пригадати. Таке коротке, наче… наче Арношт. Так, так, саме тоді, коли ми розмовляли про цього Тламіху, Коржан сказав: «Це зробить сам Арношт».

Хвилину було тихо. Раптом озвався Котрбатий:

— А може, Алоїз?

— Так, саме так! — вигукнула жінка. — Я помилилася.

— Більше ніякого імені чи прізвища ви не чули коли-небудь? — знов спитав Войта.

— Ні.

— А того чоловіка, що чекав на вас в автомобілі біля вокзалу, ви ніколи не бачили?

— Ніколи.

— Розкажіть детальніше, який наказ вам був відносно цієї машини!..

— З Матоушем я мала зустрітися в кав'ярні «Урал». На цьому наполягав Зденек, очевидно, сподіваючись умовити мене все припинити. Я повідомила про це дядечка, він, як правило, дзвонив мені двічі на тиждень. Шимандл сказав, що обміркує все і подасть мені знак. Другого дня, як звичайно, до мене прийшов Коржан. Я пішла у ванну, а він займався своїми справами. Але, залишаючи квартиру, Коржан сказав, що має передати мені доручення Шимандла. «Ви мусите» — шепнув він, — одвести Матоуша до людини, яка з ним про все конкретно домовиться. Біля вокзалу на вас чекатиме автомобіль, темно-синій «Тудор». Скажете водієві: «Ви чекаєте нас?» Він відповість: «Вас!» Так ви переконаєтеся, що не помилились». Саме так усе й сталося.

Войта хвилину мовчав, потім зненацька поклав перед жінкою дрібну старовинну монету.

— Бачили ви коли-небудь у Зденека Матоуша таку монету?

Вагантова уважно подивилась і похитала головою.

— Не знаєте, цікавився він старими монетами?

— Цього я справді не знаю. Сумніваюсь…

— Чули ви коли-небудь слова «Юпітер з павою»?

— Як? — скрикнула вона здивовано. — З павою? Ні!

— А з таким числом вам не доводилося мати справу? — вів далі Войта, не зупиняючись. Він підсунув їй аркушик паперу, на якому написав число 931317.

Вона нахмурила брови, але за хвилину безпорадно стенула плечима.

Войта опустив голову. Коукол помітив, як напружилися м'язи на його обличчі, коли він вимовляв наступне запитання:

— Опишіть мені, будь ласка, шофера синього «Тудора». Прошу якомога детальніше!

Вагантова зітхнула.

— Це був вечір, в машині було напівтемно, до того ж ми з Матоушем сиділи позаду. Я й справді не зможу вам багато розповісти. Пам'ятаю тільки, що це був худорлявий, безперечно високий чоловік, років тридцяти — тридцяти п'яти, в окулярах, білявий.

Несподівано грюкнув стілець, Войта схопився з місця і заходив по кабінету. Котрбатий одним махом змів із столу силу-силенну паперових кульочок.

— Можете йти відпочивати, пані Вагантова, — сказав він коротко. Натиснувши кнопку дзвінка, він наказав співробітникові, який увійшов до кабінету: — Відведіть ув'язнену.

— «Пан резерв»! — вигукнув Войта. — Ви розумієте, товариші? Шостий член зграї. Піттерман — мертвий, Вагантова у нас, Шимандлів і Коржана можемо взяти у будь-яку хвилину. Тільки «резерв» лишається недоторканим! Ми навіть не уявляємо, хто це може бути.

— Шимандли або Коржан скажуть, — висловив сподівання рудий старшина.

— Сумніваюся, — мовив капітан розсудливо. — Сумніваюся. Вони — не Вагантова, вони скажуть лише те, в чому будуть викриті, і то тоді, коли це викриття буде підтверджене доказами.

Войта взяв із столу монету, на якій було викарбувано слово «Антоніус».

— Мені весь час не давало спокою питання, де Матоуш дістав цю річ, — сказав він поволі. — А виявляється, це чиста випадковість! Розумієте? Вагантова вийшла з машини, «резерв» повіз Матоуша до себе додому. Це досвідчений ворог, він притис льотчика до стінки. Ніж до горла — так або так!

Чоловіки замовкли. Голос Войти лунав тихо-тихо, наче приглушений відстанню.

— Матоуш зрозумів, що зайшов у безвихідь, що вороття немає. І от саме, мабуть, у цю хвилину він подумав про… Зденек був схвильований. Курив. Обсмикував убрус, підкидав сірники, усе, що потрапляло йому під руку… і цим металевим кружальцем, що лежало десь там, ну, скажімо, у коробку від сірників. Потім настав кінець, кінець розмови, кінець усьому. Так або так! Матоуш підвівся… механічно сховав до кишені цю дрібничку і поїхав додому з відчуттям, що настав його останній день. — Войта здригнувся. — Шкода! Шкода його і дитини… Аби він зараз сидів тут! Розповів би про те, що сьогодні є найважливішим, що мене найбільше мучить.

Він вдарив кулаком по столу, піднявся і пройшовся по кімнаті. У кутку біля дверей крутнув вимикач, і світло люстри залляло кімнату.

Капітан підвівся і відчинив