Читати книгу - "Син землі, Турянський Осип Васильович"

Іван одхилив двері й закликав до візника:

- Гов! Стань!

- Що ти робиш, Іване?.. Чого ти з повозу виходиш?..

Іван не обізвався. Вийшов скоро та махнув рукою до селян на конях, аби приблизилися до повозу. Задудніла земля від чотирьох соток кінських копит, а мовчазний понурий ліс перехоплював жадібно гомін тупоту та ніс його у безвісті й, немов словами, гомонів:

- Так-так-так-так...

Іван моргнув до селян і голосно закликав так, аби Степанія могла почути:

- Пані Гаєвичева боїться... їдьте по обох боках... візьміть повіз поміж себе...

Передні їздці мовчки розділилися надвоє й зараз виконали Йванове доручення.

Тоді Іван велів візникові далі їхати й сам сів до повозу.

- Іване,- шепотіла, стогнучи, Степанія,- нащо ти це зробив?

Іван відповів з ледве помітною іронічною усмішкою:

- Маєш гвардію... Вже тепер боятися не будеш...

- Іване, я ще гірше боюся тепер...

Степанія хвилину придивлялась коням і їздцям, і нагло вхопила Івана за руку, й злебеділа:

- Сокири... Ліс сокир на конях!..

Іван погладив по руці Степанію та успокоював її:

- Яка ж ти боязлива!.. Та чого?.. Невже в тебе сумління нечисте.

- Моє сумління людське... Та нащо так багато сокир?..

- Для твоєї охорони... Будь розумна... Це одно. Опісля ясно: годі було тим робітникам знаряддя праці покинути в лісі.

- Іване, завертаймо назад!..

- Вернемо... вернемо... Вже за хвилину чорний дім...

Степанія затягнула по свойому боці заслону на шибу повозу й закликала:

- Іване, спусти заслону!.. Я не можу дивитися на ті сокири... Спусти заслону!..

- Не можна. Люди будуть думати бозна-що...

- Хай думають. Моя любов до тебе більше варта, ніж усякі поговори...

Степанія силкувалася заслонити шибу повозу по Івановому боці. Однак Іван одсунув заслону назад. Тоді Степанія почала неспокійно повертатися то в один, то в другий бік, ломила руки і стогнала:

- Іване, мені тут тісно... Я не можу дихати... Щось мене за горло хапає... Я тут задушуся...

- Успокійся, Степо, успокійся!..

- Вони з тими сокирами їдуть освободжувати мою сестрінку... вони про все дізнаються... Сестрінка скаже їм, що я її замкнула в чорнім домі... і виставила її на сміх, на позорище, на муку...

При останніх словах Степанії Іван здригнувся й зараз виглянув з повозу та крикнув до візника:

- Скоро! Скоро! Жени, що коні вискочать!

Тепер повіз і їздці, як буря, гнали, а все мовчазний, похмурий ліс, неначе задоволений, гудів таємно:

- То-то-то-то! Так-так-так-так!

А Степанія почала плакати та лепетала:

- Коли моя сестрінка перед хлопами заплаче, то за ту всю кривду, що я їй зробила, хлопи мене зарубають...

- Про яку це муку сестрінки ти говориш?.. - запитав Іван стривоженим, кров'ю закипілим голосом.

- Я сказала людям у монастирі: як моя сестрінка буде вперта, то беріть її й на муки, щоби приневолити її вийти за муж за Козицького, або стати монахинею... Іване, золотий Іванчику, рятуй мене!.. Я грішна... Не дай мене сокирами зарубати!..

Іван відповів понуро:

- Селяни сліпо слухають мене. Без моєї волі з голови тобі і волос не спаде...

- В кожнім випадку?.. - питала-прохала Степанія.

Іван хвилинку подумав, потім одказав:

- Коли сестрінці не заподіяли в тім чорнім домі кривди, тоді можеш бути спокійна. Коли ж її на муки взяли, я тоді не буду мати впливу на селян...

Степанія стиснула судорожно руки Йвана і стогнала:

- Іване, завертаймо віз! Завертаймо віз!

- Не можна. Селяни не пустять. Мусиш бути в чорнім домі...

Степанія клякнула перед Іваном:

- Рятуй мене, Іване! Ти ж мене кохаєш, правда?..

* * *

З-поміж темного клубовища гілляк перед очима Йвана і селян на конях виринули чорні мури дивного будинку з рідкими і маленькими, присліпуватими віконцями, що визирали з закаменілою понурістю на ясний світ і йшли трьома рядами в мурах над собою. Боки і крівля того дому начеби вросли у скрути і лабіринти гущі гілля, листя і чатиння так, що важко було розібрати, де кінчився ліс, а де починався мур. Перед домом розіслалась невелика площа, відгороджена від лісу грубим, чорним і високим муром, між котрим видніла брама, що була зачинена й окована міцним заліззям. Ні каплиці, ні хреста ніде не було видно, тільки скрізь грубезні, тут і там покриті мохом мури... На чорнім паркані сторчали раз у раз заржавілі гаки, наїжені густим кільчастим дротом. Так і здавалося, що це не пристань супокою та душевної задуми після життєвої бурі, а якась предивна кам'яна твердиня в боротьбі з життям, якесь несамовите, хиже та потворне морозне кубло, завішене бозна-коли та ким на дужих та могутніх раменах тисячолітніх мовчазних дубів.

Тут усюди чатувала скам'яніла тиша. Кожна сюди заблукана людина почувала, що усе живе, погідне, ясне та рухливе з острахом минало той куток у лісі. Ані вітер тут не шелеснув листком, ні пташка тут гнізда не звила, ні, здається, навіть сонце, що однаково і вічно сяє на гаї та на калюжі, не світило тут так, як деінде.

Повіз станув перед брамою, перед котрою гуртувалися також селяни, сидячи на конях. Іван висів з повозу, з якого вийшла теж Степанія. Іван шарпнув за дзвінок і, вижидаючи відчинення дверей, дивився на образ, намальований невмілою рукою на брамі.

За хвилю обізвався хтось з-поза брами:

- Хто там?..

- Я, тітка панни граф'янки,- відповіла Степанія.

Скрипнув ключ, і брама відчинилася, а в ній показалась жіноча постать в рясі.

- Що тут робить граф'янка Воронська?..

Постать відповіла підбаском:

- Молиться.

- Дякую вам... брате чи сестро. Прошу вас завести до граф'янки.

- Тим людям на конях не вільно ввійти всередину...

Іван до селян:

- Хлопці! За мною! Коні лишіть на подвір'ї, самі йдіть за нами! А ви, брате чи сестро, ведіть!

Постать бігла, а за нею Іван з Степанією, а за ними, позсідавши з коней, бігло сто селян. Сходи тріщали, підлога дудніла, мури стогнали від навали й поспіху людей. Щойно на другім поверсі в куті були двері, за котрими мала бути мавка. Іван шарпнув двері - не відчинилися. Він пхнув