Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

Гусари всклад­ку да­ва­ли вечір для своїх бо­гус­лавських знай­омих і за­вез­ли дам тро­хи не си­лою прос­то на вечір. Квар­ти­ра Ка­зан­це­ва, най­ба­гатішо­го між усіма офіце­ра­ми, бу­ла най­прос­торніша. Вечір був в йо­го квар­тирі. За Ба­ла­бу­хою й за дру­ги­ми па­на­ми пос­ла­ли мос­калів.

Казанцев увів Оле­сю під ру­ку в по­кої. Ор­кестр грав в при­хожій; не­ве­ли­ка при­хо­жа бу­ла ніби на­чи­не­на гу­са­ра­ми та здо­ро­ви­ми тру­ба­ми. Оле­ся роз­дяг­лась й увійшла в світли­цю. Прос­тор­на жидівська ха­та бу­ла уб­ра­на по-ка­ва­лерській; на двох стінах висіли здо­рові чу­дові ки­ли­ми; на по­рожніх білих стінах висіли, по­начіплю­вані бу­ке­та­ми та зо­ря­ми, руш­ниці, пісто­ле­ти, шаблі. Убогі жидівські ка­нап­ки бу­ли зас­те­лені ки­ли­ма­ми та шмат­ка­ми чер­во­ної ки­тай­ки; на сто­лах сто­яли ста­ка­ни з чаєм, сто­яли тарілки з за­кус­ка­ми. Да­ми сиділи кру­гом столів, пе­ремішані з синіми мун­ди­ра­ми. Ка­зан­цев по­са­див Оле­сю за сто­лом і сам сів по­руч з нею. Оле­ся не­на­че зацвіла, роз­чер­вонілась, як квітка; на­литі щас­тям очі блис­ка­ли, не­на­че зорі; ли­це аж пашіло. Во­на об­пер­лась ліктем об спин­ку ка­на­пи, вп'ялась очи­ма в ли­це Ка­зан­це­ва й нічо­го не ба­чи­ла, нічо­го не чу­ла.

"3олото моє, щас­тя моє! Те­бе я жда­ла, те­бе я шу­ка­ла, ли­ну­ла, літа­ла десь за то­бою, як си­ва зо­зу­ля, і та­ки те­бе знай­шла", - ду­ма­ла Оле­ся, див­ля­чись в вічі Ка­зан­це­ву.

Гості ви­пи­ли чай, за­ку­си­ли й знов взя­ли­ся за чай.

Після за­кус­ки при­нес­ли шам­панське. За­бах­ка­ли за­тич­ки; по­ли­лось річкою до­ро­ге ви­но. Офіце­ри цо­ка­лись чар­ка­ми з да­ма­ми, кри­ча­ли "ура!". Ор­кестр гримів; в по­ко­ях підняв­ся гвалт, ніби на битві. Після шам­пансько­го поп­рий­ма­ли сто­ли й пішли в та­нець. Офіце­ри, смик­нув­ши доб­ру порцію, по­ча­ли по­во­ди­тись з да­ма­ми тро­хи вільно. Ка­зан­цев прос­то-та­ки обнімав Оле­сю в тан­цях і при­гор­тав до се­бе. Да­ми те приміти­ли й по­ча­ли розбіга­тись до­до­му; од­на Оле­ся до­сиділась до півночі й бу­ла лад­на сидіти хоч і до світу, як­би Ба­ла­бу­ха си­ломіць не повів її до­до­му.

Пишну, ве­се­лу зи­му пе­ре­жи­ла Оле­ся. Во­на не чу­ла, як ішов час, нез­чу­лась, як ми­ну­ла пи­липівка й нас­та­ло різдво; та зи­ма зда­лась для неї якимсь га­ря­чим, пал­ким літом: для неї не­на­че гріло, як влітку, сон­це, цвіли па­хучі квітки, співа­ли со­ло­вей­ки. Ка­зан­цев з то­ва­ри­ша­ми за­хо­див до Ба­ла­бу­хи сли­ве щод­ня, зап­ро­шу­вав до се­бе в гості Ба­ла­бу­ху з жінкою. Оле­ся при­вез­ла до се­бе своїх сес­тер: во­на ду­ма­ла, мо­же, офіце­ри по­же­няться з сест­ра­ми; для неї са­мої зда­ва­лось, що во­на ще не вий­шла заміж, що во­на от-от повінчається з Ка­зан­це­вим. Що­тиж­ня Оле­ся справ­ля­ла вечірки для гу­сарів, тан­цю­ва­ла до світу й вит­ру­си­ла до дна ки­шені сво­го чо­ловіка на убо­ри та ве­чо­ри. Щоб гу­са­ри не ну­ди­лись, Оле­ся по­ча­ла во­зи­ти їх в гості до сусід свя­ще­ників: на різдво по­вез­ла їх до сво­го ро­ди­ча, о. Мельхи­се­де­ка, а на Но­вий рік за­ду­ма­ла по­вез­ти до Мос­са­ковсько­го.

- А поїдьмо в гості до близько­го на­шо­го сусіди, от­ця Ха­ри­то­на, - го­во­ри­ла Оле­ся до гу­сарів. - Я вам по­ка­жу дав­ню ко­хан­ку сво­го чо­ловіка. Онисія Сте­панівна - це лю­ди­на стат­ко­ви­та, - не та­ке ле­да­що, як я; во­на на­го­дує вас та­кою гу­ся­ти­ною та по­ро­ся­ти­ною, якої ви зро­ду не їли й в Пе­тер­бурзі; до­берімось ли­шень до її на­ли­вок та ва­ре­ну­хи!

Гусари по­зап­ря­га­ли свої баскі коні, по­са­до­ви­ли Оле­сю й усіх її сес­тер і мах­ну­ли по чу­довій санній до­розі в Вільша­ни­цю. Оле­ся по­тяг­ла-та­ки з со­бою й Ба­ла­бу­ху, щоб бу­ло ко­му роз­мов­ля­ти з гос­по­да­рем, от­цем Ха­ри­то­ном. Гу­са­ри розмісти­ли з со­бою по дамі в кож­них сан­ках, а Ба­ла­бу­ху по­вез­ли са­мо­го на задніх са­ноч­ках од­ним ко­ни­ком.

День був гар­ний, ти­хий і не ду­же хо­лод­ний; сан­на до­ро­га сла­ла­ся, не­на­че гла­деньке біле по­лот­но; коні ве­се­ло ка­та­ли в Вільша­ни­цю; ко­ло кож­них са­нок дзвеніли дзво­ни­ки. А тим ча­сом в Вільша­ниці ніхто не сподівавсь та­ких гос­тей. До от­ця Ха­ри­то­на зібра­лась своя сільська ком­панія; в йо­го бу­ла пов­на світли­ця чо­ловіків та мо­ло­диць навіть з ма­ли­ми дітьми на ру­ках. В гості прий­шов і ста­рець Шмид, кум от­ця Ха­ри­то­на. Се­ред світлиці сто­яв зас­те­ле­ний стіл; на столі сто­яли пляш­ки з горілкою, мис­ки з по­луд­нем, ле­жа­ли цілі ку­пи нак­ра­яно­го хліба. Чо­ловіки й мо­ло­диці, ви­пив­ши всмак ра­ди праз­ни­ка, го­моніли та гвал­ту­ва­ли на все подвір'я; дзвінкі мо­ло­дичі го­ло­си зли­ва­лись з чо­ловічи­ми, мов дрібні дзво­ни з здо­ро­ви­ми; в по­ко­ях кле­котіло, на­че в здо­ро­во­му ка­зані. Онисія Сте­панівна час­ту­ва­ла мо­ло­диць, отець Ха­ритін - чо­ловіків.

Коли це за дво­ром задз­венів один дзво­ник, а за ним дру­гий; в во­ро­та влетіли сан­ки, зап­ря­жені бас­ки­ми кіньми; за ни­ми вско­чи­ли другі, а далі треті; дзво­ни­ки зад­зе­ленька­ли під са­ми­ми вікна­ми. Всі гості ки­ну­лись до вікон і вгляділи повні сан­ки гу­сарів.

- Ой ли­шеч­ко! Ста­нові їдуть, - крик­ну­ла од­на мо­ло­ди­ця.

- Ой мос­калі! Та як їх ба­га­то! Це мос­ковська за­куція приїха­ла! - крик­нув ти­тар.

Всі гості от­ця Ха­ри­то­на схо­пи­лись з місця й про­жо­гом ки­ну­лись навтіка­ча: одні втіка­ли в сіни, другі в кімна­ту; де­які пе­ре­ля­кані мо­ло­диці по­ки­да­ли в світлиці дітей і ки­ну­лись втіка­ти, не­на­че спо­ло­хані птиці, то в пе­кар­ню, то на задвірок; де­які повтіка­ли в хиж­ку, а де­котрі дер­лись по дра­бині на го­ри­ще; ста­рець Шмид вхо­пив кос­ту­ра, мах­нув на задвірок че­рез задвіркові сінешні двері й схо­вав­ся в клу­ню; чо­ловіки роз­си­па­лись по го­роді, по­за­бу­вав­ши в світлиці шап­ки та ру­ка­виці; де­котрі мо­ло­диці зо­па­лу та знес­тям­ки ки­ну­лись че­рез сінешні двері в га­нок, прос­то між гу­сарів та паннів і тро­хи не поз­ва­лю­ва­ли їх з ніг.

Отець Ха­ритін, спо­ло­ха­ний на смерть, не знав, що ро­би­ти, й тільки бігав по хаті од кут­ка до кут­ка. Онисія вгляділа че­рез вікно Оле­сю се­ред гу­сарів і вда­ри­лась об по­ли ру­ка­ми: в світлиці був та­кий не­лад, що во­на не зна­ла, за що ха­па­тись; вхо­пи­ла пляш­ку горілки, вки­ну­ла в мис­ку з сме­та­ною, вис­ко­чи­ла в кімна­ту, ки­ну­ла мис­ку на пе­ри­ну, потім випх­ну­ла двох пе­ре­ля­ка­них мо­ло­диць з опо­чи­вальні в світли­цю й за­пи­ща­ла сли­ве ниш­ком:

- Беріть сто­ла та ви­носьте че­рез двері!

Молодиці вхо­пи­ли сто­ла з усім доб­ром і по­нес­ли не в кімна­ту, а в сіни.

Гусари й да­ми стріли в сінях, як стіл, що аж зах­ряс пляш­ка­ми та мис­ка­ми, заст­ряг у две­рях ра­зом з мо­ло­ди­ця­ми.

- Добра прик­ме­та! - не втерпів Ка­зан­цев. - Вид­но, що гос­по­дар і справді стат­ко­ви­тий, бо лю­бить віта­ти гос­тей.

- І стрічає нас хлібом-сіллю, - ти­хо обізва­лась Оле­ся.

- І з пляш­ка­ми та чар­ка­ми, - про­мо­вив Ба­ла­бу­ха, сту­па­ючи на сінешній поріг.