Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

Стіллер закінчив телефонну розмову й повернувся до нарадчої кімнати.

— Телефонували з в’язниці в Галдені, — повідомив він. — Адвокат Гарнеє зустрівся з підзахисним за чверть четверта. Щойно поїхав…

Тюле глянув на годинник.

— Майже три години… — прокоментував він. — Було ж їм про що поговорити!

Знову задзвонив мобільний Стіллера. Цього разу він уже не виходив, відповідав лаконічно, лише «так» і «добре».

— Підставні полісмени вже на місці, у пансіонаті. Камери інсталювали. Бездротові… Можемо вести спостереження звідси, якщо захочемо.

— Я мушу забрати Амалію, — втрутилася в розмову Ліне, відсуваючи стілець.

Вістінґ викликався забрати дівчинку.

— Та ні, все добре. Я сама… — запевнила батька Ліне.

Стіллер повернув їй ключі від автомобіля. Виходячи з будинку, Ліне ще зазирнула до ванної, подивилася на себе в дзеркало. Шкіра посиніла, майже почорніла під лівим оком.

Софія з дівчатками гуляла в садку. Амалія кинулася їй на шию. Ліне взяла донечку на руки.

— Що сталося? — стривожено запитала Софія.

Розповідати про напад було б трохи складно.

— Зашпорталася і впала. Ще й телефон випав, розбився екран.

Амалія відхилилася в Ліне на руках, глянула на маму.

— Все добре, — запевнила Ліне, цілуючи доню в щічку.

— На швидку їздила? Може, у тебе струс мозку!

— То вигляд у мене страшніший, ніж усе було насправді, — усміхнулася Ліне. — Мені лише треба трохи полежати й відпочити.

Софія провела її до авта.

— Завтра Амалію забирати?

— Ні, завтра я нікуди не збираюся, — відповіла Ліне, садовлячи малу в дитяче крісло.

Коли вони приїхали додому, чорний кіт сидів перед східцями ґанку й вилизувався. Амалія побігла до нього, але кіт злякався і втік.

Ліне відчинила двері, подумала, що треба нагадати батькові про сигналізацію. Імовірність, що хтось сторонній може вдертися до її помешкання, стала реальнішою після нападу мотоцикліста. Дуже навіть логічна можливість, бо ж нападники мали на меті зазирнути їй у карти, вивідати, що вона знає.

Ліне й Амалія повечеряли смузі з йогурту й фруктів. Потім Ліне покупала доню й почитала їй казку на сон.

Сидячи в підвалі за комп’ютером, Ліне подумала, що Страхова компанія може компенсувати їй втрату ноутбука. Вона зайшла на сторінку страхової, довідалася, що для виплати компенсації їй потрібне лише підтвердження з поліції про крадіжку і дані самого ноутбука.

Украдений «мак» мав функцію відстеження, тобто можна було побачити, де він перебуває, за умови підключення до мережі. Ліне спробувала пошукати його координати, але марно.

Ліне читала інтернет-газети. Про похорон Бернгарда Клаусена писала вся преса, з фотографіями відомих політиків та колишніх міністрів. Юнас Гульдре з «Даґбладет» теж засвітився на похороні. У його репортажі були посилання на інші актуальні публікації, зокрема, про пожежу на дачі й про роботу над мемуарами. Ліне натрапила також на його інтерв’ю з Арнтом Ейканґером, який зробив кар’єру від рядового полісмена до професійного політика і в інтерв’ю називав Бернгарда Клаусена своїм політичним ментором та вихвалявся своєю дружбою з ним. Інтерв’ю було проілюстроване фотографією Ейканґера, на якій він стоїть у традиційній червоній картатій сорочці дроворуба й рубає дрова. В інших партійних колег Ейканґера теж взяли інтерв’ю. У них вони розповідали, що Ейканґер вповні замінить Бернгарда Клаусена як політик, наближений до землі, представник справжньої соціал-демократії. Наприкінці висловлювалися припущення, чи не стане він наступним міністром юстиції, якщо Робітнича партія через чотири тижні виграє вибори в Стуртинґ.

Ліне ще не визначилася, за кого голосуватиме, але думка, що Арнт Ейканґер може опинитися в уряді, їй не подобалась.

53

Ліне прокинулася від плачу Амалії. Годинник на нічному столику показував кілька хвилин по п’ятій. Вона лежала, чекаючи, доки доня причалапає в спальню, але вона не йшла. Тоді Ліне відкинула ковдру й пішла до неї.

Амалія сиділа на ліжку.

— Дядько, — промовила вона крізь плач і простягнула до мами руки.

Ліне взяла її на руки.

— Тобі наснилося, моя маленька, — заспокоїла Ліне малу, дала їй смочок.

Дівчинка сховала голівку у неї на плечі. Ліне віднесла її в своє ліжко. Відчувала, як сполохано б’ється у грудях маленьке серденько.

Ліне ввімкнула нічник, пригорнула доню до себе. Амалія цмокала смочком. Ліне гладила її по голівці, доки мала заспокоїлася і почала рівно дихати.

Ліне вже не спала. Увімкнувся холодильник, завурчав. Десь завівся автомобіль і рвонув з місця. Боліла голова. Ліне знову встала, знайшла пігулку й повернулася в ліжко. Заснула, аж коли крізь жалюзі почав сіятися світанок.

Вона прокинулася майже о пів на дев’яту, голова не боліла. Амалія теж уже прокинулася. Принесла зі своєї кімнати кілька ляльок і радо ними бавилася.

— Нам треба поквапитися, — промовила Ліне.

Нарада у батька починалася о дев’ятій.

Ліне дозволила Амалії бавитися за сніданком ляльками, сама пішла в душ, а вже потім вмила доньку.

— Підемо до дідуся?

— Дідусь! — радісно закричала Амалія.

Коли Ліне відчинила вхідні двері, на поріг злетів папірець. Його певно запхали в шпарку, за одвірок.

Ліне шпигнула тривога. Вона підняла папірець, розгорнула. То був малюнок котика, який висів на стіні у кімнаті донечки. Під малюнком написано незграбними літерами: «Зайва цікавість убила кота».

Амалія тягнула її за руку.

— Мамо!

Ліне роззирнулася. Папірець можна було сприймати не інакше, як погрозу.

Двері за спиною почали зачинятися.

— Почекай трішки! — попросила вона малу.

Ліне хотіла вернутися по прозорий файлик, щоб покласти в нього малюнок, а потім перевірити на відбитки пальців, а коли обернулася, побачила його… З дверної клямки звисав повішений кіт, закляклий, зуби вишкірилися. З писка скрапувала якась рідина.

Живіт скрутило від страху й обридження водночас. Вона крутнулася, відвертаючись від моторошної картини.

— Мамо! — вередувала Амалія.

На щастя, вона не помітила мертвого кота.

— Уже йдемо!

Ліне підштовхнула дівчинку поперед себе на вулицю, так і не зачинивши двері до помешкання.

54

Вістінґ завмер на порозі.

— Що трапилося?

Ліне озирнулася через плече.

— На моїх дверях висить мертвий кіт, — відповіла вона, задихаючись.

Вістінґ відступив набік, пропустив досередини доньку з внучкою.

— Що ти сказала? — перепитав він.

Ліне простягнула йому малюнок Амалії. Вона намалювала котика з допомогою мами. «Зайва цікавість убила кота». То був англійський вираз на норвезький манер: «Curiosity killed the cat».

— Кіт… Той, що з ним бавилася Амалія. Хтось убив його, — пояснила Ліне.

З підвалу піднялися Мортенсен і Аудюн Тюле. Вістінґ показав їм малюнок.

— Отже, вчорашній напад таки не був випадковий, — промовив Тюле. — Їм кортіло дізнатися, що ти знайшла, а тепер бояться того, чого ти ще накопаєш.

— Я просто пішла з дому, —