Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

тягнуться один за одним, натякаючи на незвідані гавані. Ніколи ліс не мав такого мальовничого, сповненого своєрідної краси вигляду, як коли дивитися на нього з середини озерця посеред пагорбів, що здіймаються просто від краю води; адже вода, у якій відбиваються дерева, не лише створює щонайкращий передній план, а й, у випадку тутешнього виткого узбережжя, найприроднішу і найприємнішу його межу. Тут узлісся не уривається різко, як там, де його вирубала сокира чи підпирають засіяні поля. Дерева мають достатньо простору, щоб нависати над водою, і кожне тягне до ставу найсильнішу гілку. Природа створила тут природну облямівку, й око поступово підноситься від низьких кущів на березі до найвищих крон. Навколо вкрай мало слідів людської діяльності. Вода так само омиває береги, як тисячоліття тому.

Озеро — найгарніша й найвиразніша частина краєвиду. Це — око землі, що вдивляється у глядача, аби пізнати глибину його натури. Дерева при березі — це тонкі вії, що обрамлюють око, а лісисті пагорби й кручі — випнуті надбрівні дуги.

Стоячи на гладкому піщаному пляжі на східному краю озера теплого вересневого дня, коли легкий серпанок розмиває лінію протилежного берега, я збагнув, звідки ж походить вираз «дзеркальне плесо». Якщо нахилитися назад і подивитися на краєвид догори ногами, він має такий вигляд, ніби хтось натягнув над долиною найтоншу нитку павутини, що виблискує на тлі далеких сосен, відділяючи один шар атмосфери від іншого. Може видатися, що ти здатен пройти під цією ниткою, не змочивши ніг, до пагорбів навпроти, а ластівки, що літають над плесом, можуть присісти на неї. І справді, інколи вони мовби випадково пірнають під павутину, не ошукані ілюзією. Коли дивишся на західний берег озера, доводиться затуляти очі обома руками від справжнього й відбитого сонця, адже вони однаково яскраві; якщо ти все ж придивишся до ставка критично, він і справді гладенький, як дзеркало, крім тих місць, де водомірки, розсипані цілим плесом через рівні проміжки, змушують його легко-легко виблискувати на сонці, чи качка змахне крилами, чи, як я вже сказав, ластівка опуститься так низько, що зачепить воду крилом. Можливо, вдалині підскочить на три-чотири фути риба, і тоді побачиш два яскраві спалахи: один — там, де вона виривається на повітря, а другий — там, де вона падає назад у воду; інколи встигаєш побачити цілу сріблисту арку; та ще подекуди плаває пух будяка, за яким ганяються риби, тривожачи плесо. Ставок — мовби розтоплене, охололе, але ще не застигле скло, і нечисленні цяточки на ньому — такі ж чисті й гарні, як бульбашки у склі. Часто на плесі видніються гладкіші й темніші ділянки, мовби відокремлені від решти невидимою павутиною, ніби загорожею від водяних німф. З пагорба майже будь-якої миті видно, як скидається риба, адже щука чи окунь не може схопити комаху з гладкої поверхні, не порушивши рівноваги цілого озера. Дивовижно, яке лунке те риб'яче «Волає в Небо злочин небувалий»[212]: зі свого далекого сідала я можу розгледіти кола на воді, навіть коли вони сягають пів десятка родів у діаметрі. Безперервне снування жуків-вертячок (Gyrinus) гладкою поверхнею можна розгледіти навіть на відстані чверті милі, адже вони прокладають у воді малу борозну, своєрідну хвильку, обрамлену двома лініями, що розходяться врізнобіч, а водомірки ковзають нею, не порушуючи її обрисів. Коли ставком гуляють хвилі, водомірки й вертячки не дають про себе знати, але погідної днини вони полишають свої гавані й сміливо віддаляються від берега короткими ривками, доки не перетинають усе плесо. Дуже заспокійливе то заняття: сидіти на пеньку на такій висоті гарного осіннього дня, коли починаєш по-справжньому цінувати сонячне тепло, і споглядати кола, що їх виписують комахи на невидимій поверхні плеса серед віддзеркалення небес і дерев. На такому великому ставку будь-яке хвилювання швидко розгладжується, ніби хтось потривожив воду в глеку, але тремтливі кола, сягнувши берегів, заспокоїлися. Ані риба не скинеться, ані комаха не торкнеться плеса так тихо, щоб про це не сповістили кола на воді — ці прегарні лінії, невпинний потік із його джерела, тихий пульс життя, з яким здіймаються його груди. Хвилювання радості й болю неможливо розрізнити. Скільки миру в нашому ставку! І на цьому тлі діла людські знову сяють, як навесні. Воістину, кожен листочок, кожна галузка, кожен камінець, кожна павутина навіть по обіді виблискують, ніби оповиті росою весняного ранку. Кожен порух весла чи комахи породжує спалах світла; а коли весло опускається, яке ж солодке котиться відлуння!

Такого вересневого чи жовтневого дня Волден перетворюється на досконале дзеркало для лісу, взяте в рамку з каміння, що видається мені анітрохи не менш коштовним, ніж рідкісніші його види. Не існує на світі нічого такого ж гарного, чистого й великого, як це озеро. Небесні води. Загорож вони не потребують. Сюди приходять і звідси йдуть народи, не поганячи його. Жоден камінь не розіб'є цього дзеркала, позолота його не зітреться, бо Природа постійно її поновлює; його вічно свіжу поверхню не затуманять ані бурі, ані пил; все, що затьмарює поверхню дзеркала, йде на дно, зметене швидкою мітлою сонця — легкою щіточкою від пороху, — а подиху його не затуманить: навпаки, сам ставок видихає хмари, що повисають над його поверхнею й відбиваються у глибинах.

Плесо оприявнює повітряні духи. Небо постійно дарує йому нове життя і рух. Сама його природа проміжна: між землею і небом. На землі коливаються дерева і трави, а в озері вітер тривожить воду. Смуги і блискітки світла показують, де вітерець торкається води. Аж не віриться, що ми можемо вдивлятися в цю поверхню згори. Напевно, з часом ми зможемо так само поглянути згори на поверхню повітря й роздивитися, де його торкається ще невловніший дух.

Водомірки й вертячки зникають під кінець жовтня, коли приходять приморозки; тож в останні дні жовтня й у листопаді погожої днини плесо взагалі ніщо не тривожить. Одного дня в листопаді, коли злива, що тривала кілька днів, стихла, але небо й далі хмарилося, а в повітрі стояв туман, я зауважив, що плесо геть гладеньке, а поверхня його майже невидима; хоча відбивало воно вже не яскраві жовтневі барви, а похмурі листопадові шати навколишніх пагорбів. Я намагався веслувати тихо, але погойдування мого човна спричиняло хвилі, що розбігалися, скільки сягає око, тож віддзеркалення йшли брижами. Втім, вдивляючись у плесо, я вряди-годи зауважував удалині розмите мерехтіння, ніби там снували водомірки, що порятувалися від морозів, чи, можливо, гладка поверхня виказувала джерело на дні. Обережно підпливши до одного з таких місць, я з подивом зрозумів, що мене оточують міріади дрібних окуньків,