Читати книгу - "Мисливці за головами"

Я побачив, як його погляд упав на труп Уве Чикерюда. І на пістолет-кулемет «Узі», що лежав у нього на грудях.

Грааф зреагував блискавично, навів на мене пістолет.

— І не думай, Брауне.

Я простягнув руки до пістолета-кулемета.

— Hi! — вигукнув Грааф.

Я підняв зброю.

Грааф вистрілив. Гуркіт наповнив кімнату.

Я наставив ствол на Граафа. Той підвівся зі стільця і вистрілив ще раз. Я натиснув на спуск. Потім відпустив. Почулося хрипле ревіння свинцю, що різало повітря, стіни будинку Уве Чикерюда, стілець, чорні штани Класа Граафа, прекрасно розвинені м’язи стегон під ними, пах, і, як я сподівався, член, що побував у тілі Діани, литу мускулатуру живота й органи, які вона захищає.

Він упав назад на спинку стільця, пістолет гепнувся об підлогу. Раптом знову стало тихо, було чутно тільки, як порожня гільза котиться по паркету. Я схилив голову набік і подивився на Граафа. Він вирячився на мене у відповідь очима, чорними від больового шоку.

— Тепер ти не зможеш пройти медкомісію в «Патфайндері», Граафе. Співчуваю. І ніколи не зможеш украсти їхні технології. Не дивлячись на свою завзятість. Насправді це саме вона тебе і підвела.

Грааф простогнав щось ледь чутно голландською.

— Твоя завзятість привела тебе сюди. На останнє інтерв’ю. Бо знаєш, що? Ти саме та людина, яку я шукав на цю посаду. Я не просто вважаю — я упевнений, що ти для неї оптимальний. І це означає, що посада є оптимальною для вас, це ви вже мені повірте, Граафе.

Грааф не відповідав, тільки дивився униз. Від крові його светр став ще чорнішим. І я продовжив:

— Тепер ви станете цапом-відбувайлом, пане Грааф. Тим, хто вбив Уве Чикерюда, коротше кажучи, ось цього субчика поруч зі мною. — Я поплескав Уве по животу.

Грааф застогнав і підвів голову:

— Що за маячню ти верзеш?

Голос його був сповнений відчаю і водночас байдужий, сонний.

— Виклич «швидку», Брауне, адже ти знову став убивцею. Подумай сам, адже ти самоук, ти не зможеш сховатися від поліції. Дзвони просто зараз — і я тебе теж пожалію.

Я поглянув на Уве. Він так мирно лежав у своєму ліжку.

— Але ж це не я тебе вбиваю, Граафе. Це ж Чикерюд, ти що, не розумієш?

— Ні. Але Господи, виклич уже цю бісову «швидку», ти що, не бачиш, я зараз до біса кров’ю стечу?

— На жаль, запізно.

— Запізно? Ти що, вирішив кинути мене тут помирати? — До його голосу закралося щось нове. Невже плач?

— Ну будь ласка, Брауне. Тільки не тут і не так! Я благаю тебе, прошу тебе!

І справді плач. Сльози котилися по його щоках. Напевне, це не дивно, якщо те, що він казав про постріл у живіт, правда. Я бачив, як кров витікає з його штанин на блискучі туфлі від «Прада». Він сам почав молити про пощаду. Не зміг зберегти гідності в смерті, хоч і Грааф. Кажуть, насправді ніхто цього не може, що зовнішня витримка декого пояснюється простою апатією від больового шоку. Найпринизливішим для Граафа було, звісно, те, що його загибель відбувалася на очах у стількох свідків. А зараз їх стане ще більше. Адже за п’ятнадцять секунд після того, як я відчинив двері будинку Уве Чикерюда і ввійшов у кімнату, не набравши «Наташа» на клавіатурі, автоматично увімкнулися камери і водночас спрацював сигнал тривоги у «Триполісі». Я так і бачив, як публіка з’юрмилася там біля монітора, як спантеличено дивиться німе кіно з Класом Граафом як головним і єдиним видимим персонажем, спостерігаючи, як той відкриває рота, але не чуючи слів. Бачачи, як він стріляє і як кулі влучають у нього самого, і лаючи Уве на всі заставки, що жодна камера у нього не показує того, хто знаходиться на ліжку.

Я поглянув на годинника. Минуло чотири хвилини після спрацювання тривоги і, напевне, три після того, як з «Три-поліса» подзвонили в поліцію. Ті, у свою чергу, подзвонили в групу «Дельта», як це має робитися у випадку збройного нападу. «Дельта» має ще зібратися. Потім доїхати з центру до Тонсенхагена. За такими розрахунками, поліцейські машини з’являться тут не раніше ніж за чверть години. Із сімнадцяти патронів у магазині Грааф відстріляв тільки два.

— Я пішов, Класе, з твого дозволу, — сказав я і відчинив вікно за узголів’ям ліжка. — У тебе є останній шанс. Підніми пістолет. Якщо зможеш убити мене, то зможеш потім і «швидку» викликати.

Він вирячився на мене порожніми очима. Крижаний вітер увірвався в кімнату. Безсумнівно, настала зима.

— Ну ж бо, — сказав я. — Що тобі, взагалі-то кажучи, втрачати?

Вочевидь, така логіка змогла пробитися у його приголомшений шоком мозок. І швидким рухом, значно швидшим, ніж це видавалося можливим при його ушкодженнях, він кинувся на підлогу і схопив пістолет. Град куль з пістолета-кулемета, свинець, цей м’який, важкий, отруйний метал, здійняв скалки паркету між його ніг. Але перш ніж автоматна черга вдарила знов, різонувши по грудях, пройшовши крізь серце і продірявивши легені, він устиг зробити постріл. Одиночний постріл. Його звук луною відбився від стін. І знову запала тиша. Мертва тиша. Тільки негучне гудіння вітру. Німе кіно завершилося німим кадром, застигши на морозі, що проник до кімнати.

І цей кадр був бездоганним.

Частина п’ята

МІСЯЦЬ ПО ТОМУ

ОСТАННЄ ІНТЕРВ’Ю

23. «Вечірня редакція»

Музична заставка інформаційно-дискусійної програми «Вечірня редакція» — простий гітарний перебір — породжувала у глядачів асоціації скоріше з босановою, похитуванням стегнами і кольоровими коктейлями, аніж із сухими фактами, політикою і гнітючими соціальними проблемами. Скажімо, із злочинністю — темою сьогоднішнього вечора. Музична фраза була зовсім короткою, бо «Вечірня редакція» — передача серйозна, де говорять по суті і намагаються проникнути у корені проблеми.

Напевне, саме тому на початку програми камера, що висить на операторському крані в «Студії-3», показала всіх учасників обговорення згори, а потім стала повільно опускатися, завмерши великим планом на ведучому передачі, Одді Г. Дюбваді. І той, як завжди, відірвався тієї миті від паперів і зняв окуляри для читання. Напевне, таким був задум режисера, напевне, він чи вона хотіли таким чином створити враження, що новини тут обговорюються просто з жару, що Г. Дюбвад ледве сам устиг їх прочитати.

У Одда Г. Дюбвада було густе, коротко пострижене волосся, сиве на скронях, і характерне сорокарічне обличчя. Він виглядав на сорок і у свої тридцять, і у п’ятдесят. У Одда Г.