Читати книгу - "Смерть на Нілі"

– Бачу, я віддав її в добрі руки, мадам.

– Так, не турбуйтеся. Я пригляну за нею. Вона так зворушливо горнеться до мене.

Місіс Аллертон попрямувала назад у каюту. Детектив повернувся на місце трагедії.

Корнелія все ще стояла на палубі з широко розплющеними очима.

– Не розумію, мсьє Пуаро. Як людина, яка її застрелила, втекла так, що ніхто її не бачив? – запитала вона.

– Справді, як? – обізвалася луною Жаклін.

– Ах, – сказав Пуаро, – це зникнення не такий уже й фокус, як ви думаєте, мадемуазель. Було три чіткі шляхи, якими міг утекти вбивця.

Жаклін здавалася спантеличеною.

– Три? – перепитала вона.

– Він міг піти праворуч або ліворуч, іншого шляху я не бачу, – здивувалася Корнелія.

Жаклін нахмурилася. А тоді її обличчя посвітлішало.

– Звісно. Він міг втекти у двох напрямках на одному поверсі – але й він міг зникнути під прямим кутом на інший поверх. Тобто він не міг так швидко піднятися вгору, але міг спуститися вниз, – вигукнула вона.

Пуаро всміхнувся:

– У вас чудові розумові здібності, мадемуазель.

– Я знаю, що лише простачка, та все ж не розумію, – зізналась Корнелія.

Жаклін пояснила:

– Люба, мсьє Пуаро має на увазі, що він міг перестрибнути через поручні на нижню палубу.

– Подумати тільки! – роззявила рота Корнелія. – Я ніколи про це не думала. Він мав би діяти надзвичайно швидко. Думаєте, він міг таке зробити?

– Легко, – погодився Тім Аллертон. – Пам’ятайте: після такого завжди настає мить шоку. Чуєш постріл – і завмираєш на якийсь час.

– Власний досвід, мсьє Аллертон?

– Так. Я просто стояв як укопаний майже секунд п’ять. Потім рвонув навколо палуби.

З каюти Бесснера вийшов Рейс і владно сказав:

– Ви не проти піти звідси? Ми хочемо винести тіло.

Усі слухняно пішли. Пуаро рушив із ними. Корнелія з сумною щирістю зізналась:

– Я ніколи в житті не забуду цієї подорожі. Три смерті… Наче страшний сон наяву.

Її випадково почув Ферґюсон й агресивно відповів:

– Це тому, що ви занадто освічена. Вам слід сприймати смерть, як жителі Сходу. Для них це лише незначний випадок.

– Тоді просто чудово, що вони неосвічені, бідні створіння, – мовила Корнелія.

– І правильно. Освіта позбавила білу расу життєвої сили. Подивіться на Америку – захопилася розгулом культури. Просто огидно.

– Я думаю, ви говорите нісенітниці, – спалахнула Корнелія. – Я кожної зими відвідую лекції з грецького мистецтва й Ренесансу, а також я прослухала курс про відомих жінок в історії.

Містер Ферґюсон голосно застогнав.

– Грецьке мистецтво! Ренесанс! Відомі жінки в історії! Мене нудить від того, що я слухаю. Має значення майбутнє, жінко, а не минуле. На цьому судні три мертві жінки – і що з того? Ото велика втрата! Ліннет Дойл зі своїми грішми! Французька служниця – домашній паразит. Місіс Оттерборн – непотрібна дурна жінка. Думаєте, хтось дійсно турбується про те, чи мертві вони? Я ні. Я думаю, що це до біса гарна річ!

– Тоді ви помиляєтеся, – розсердилася на нього Корнелія. – А мене нудить від того, що ви говорите й говорите, наче ніхто не має значення, лише ви. Мені не дуже подобалася місіс Оттерборн, але дочка любила її та дуже засмучена через смерть матері. Я не багато знаю про французьку служницю, але сподіваюся, що хтось нею захоплювався. А Ліннет Дойл – окрім всього іншого, вона була просто чарівна! Настільки вродлива, що коли вона заходила в кімнату, у горлі клубок ставав. Сама я негарна, і це змушує мене цінувати красу набагато більше. Вона була дуже приваблива – просто як жінка, як витвір грецького мистецтва. А коли будь-що красиве мертве – це втрата для світу. Ось так!

Містер Ферґюсон ступив крок назад. Він обома руками схопив себе за волосся й різко потягнув.

– Я здаюся, – визнав він. – Ви неймовірні. У вас немає й крихти звичної жіночої неприязні. – Він повернувся до Пуаро: – Ви знаєте, сер, що батька Корнелії практично розорив старий Ліннет Ріджвей? Але хіба ця дівчина скрегоче зубами, коли бачить спадкоємицю, яка ходить у перлах і паризьких вбраннях? Ні, вона лише белькоче: «Хіба вона не красива?», – наче блаженне ягня. Я не вірю, що вона бодай сердилася на неї.

Корнелія почервоніла.

– Я сердилася. Але тільки на якусь мить. Тато, якщо так можна сказати, помер від розчарування, розумієте, він не досягнув успіху.

– Сердилася на мить! Тільки подумайте.

Дівчина раптом накинулась на нього.

– Хіба не ви щойно казали, що має значення майбутнє, а не минуле? Усе це було в минулому, хіба ні? Усе пройшло.

– Ви мене підловили, – відказав Ферґюсон. – Корнеліє Робсон, ви єдина мила жінка, яку я будь-коли зустрічав. Вийдете за мене?

– Не кажіть дурниць.

– Це щира пропозиція, навіть якщо зроблена в присутності старого детектива. У будь-якому разі ви свідок, мсьє Пуаро. Я свідомо запропонував цій жінці одружитися, що суперечить усім моїм принципам, бо я не вірю в законні контракти між статями. Але не думаю, що вона пристане на щось інше, тому хай буде шлюб. Що ж, Корнеліє, скажіть: «Так!».

– Як на мене, ви смішні, – червоніючи, сказала Корнелія.

– Чому ви не вийдете за мене?

– Ви несерйозний, – відповіла Корнелія.

– Ви маєте на увазі, що несерйозний у пропозиції чи несерйозний у характері?

– І те, і друге, але насправді я мала на увазі характер. Ви смієтеся абсолютно з усіх серйозних речей. Освіта, культура… і… смерть. Ви не надійний.

Вона раптом замовкла, знову зашарілась і поспішила до своєї каюти.

Ферґюсон пильно дивився їй услід.

– Чортова дівчина! Певно, вона справді має це на увазі. Вона хоче, щоб чоловік був надійний. Надійний… Боже правий! – Він замовк, а тоді зацікавлено мовив: – Що з вами, мсьє Пуаро? Ви, здається, про щось задумалися.

Пуаро тут же отямився.

– Я розмірковую, от і все. Просто розмірковую.

– «Медитація про смерть. Смерть як безкінечний десятковий дріб» Еркюля Пуаро. Одна з його добре відомих монографій.

– Мсьє Ферґюсон, ви дуже зухвалий молодий чоловік.

– Ви маєте мені пробачити. Я люблю нападати на офіційні установи.

– І я – офіційна установа?

– Саме так. Що ви думаєте про ту дівчину?

– Про міс Робсон?

– Так.

– Я думаю, що вона з характером.

– Маєте рацію. У ній є дух. На вигляд вона покірна, але насправді не така. Вона має силу волі.